Глава 16

               Ранок, що пах хлібом і турботою

Перші промені світла ще боязко торкалися вікна, коли Орися розплющила очі. В кімнаті стояла напівтемрява — та сама, знайома, що завжди буває перед світанком. Повітря було прохолодним, але спокійним. Десь за стіною прокидалися сусіди: хтось зачинив двері, хтось вмикав чайник — усе це створювало дивний, майже затишний ритм ранкового життя.

Орися лежала кілька секунд, слухаючи, як рівно дихає Олег. Його подих був глибоким, повільним, трохи схожим на шум моря. Вона усміхнулась і, аби не розбудити його, обережно зсунулася з ліжка. Підлога під ногами була холодна, але приємно нагадувала про реальність.

На кухні пахло вчорашнім хлібом і сушеними яблуками. Вона відчинила вікно — у двір одразу вірвався світанковий холод, запах диму від чиєїсь печі й щось ще — солодке, ледь вловиме, наче від спогадів дитинства.
Вода в чайнику зашуміла, і цей звук був для неї своєрідною музикою ранку.

Вона поставила на стіл дві чашки.
Одна — з відбитим краєм, її улюблена, з малюнком лаванди. Друга — темно-коричнева, чоловіча, трохи подряпана. Вона вже давно знала: Олег завжди обирає саме її, навіть якщо поруч стоять нові.

— Холодно, — почувся його тихий голос за спиною.

Орися не обернулася одразу. Вона тільки усміхнулась і продовжила насипати каву.
— Я ж казала, треба було вчора вікно закрити.
— Та ні, — відповів він, проходячи повз і торкаючись її плеча. — Так приємніше прокидатись. Живіше.

Він стояв босий, скуйовджений, з теплим поглядом, що відразу розтоплював будь-який холод.
— Сідай, — сказала вона. — Кава майже готова.
— Якщо я сяду, то засну тут. І ти мене потім на роботу сам не витягнеш, — пробурмотів він, але все одно сів.

Кава парувала в чашках, і в тиші кухні було чутно, як у сусідньому під’їзді хтось вийшов із собакою.
— Сьогодні знову багато дітей прийде, — задумливо сказала Орися. — Казали, що з Харкова чотири нових.
— Маленькі?
— Двоє зовсім малих. Інші — років по десять. Будемо їм робити малюнкову терапію, аби трохи відволіклись.

Олег подивився на неї з тією м’якою гордістю, яку він ніколи не вимовляв уголос.
— Якби всі були такими, як ти, війни б не було.
— Не починай, — усміхнулась вона, відмахуючись. — Ти краще розкажи, куди сьогодні їдеш.
— На склад. Потім — до нової групи волонтерів. Треба прийняти гуманітарку, перевірити списки. Якщо встигну, заскочу до Сашка.
— Передай йому від мене, що я дякую за ту іграшкову кицьку, що він приніс дітям. Вони назвали її «М’ята».

Олег засміявся.
— Іронічно, бо його кішка — Лайма.
— Ну от, — Орися теж усміхнулась, — значить, у них тепер ціла колекція цитрусів.

Вони обоє засміялися, і на мить стало так легко, ніби все навколо забуло про втому, про холод, про те, що за вікном — листопад.

Після сніданку почався звичний хаос.
Орися заплітала волосся перед дзеркалом, а Олег шукав свою рукавицю, яка завжди загадковим чином зникала саме вранці.
— Знову не можу знайти ліву, — бурчав він.
— Бо ти її вчора поклав у коробку з аптечкою, — кинула вона, не відриваючи погляду від дзеркала.
— А звідки ти знаєш?
— Бо я її туди переклала, — спокійно відповіла. — Щоб не загубив.

Він мовчки подивився на неї, потім засміявся.
— Ти як моя особиста система навігації. Без тебе я б загубився навіть у власній квартирі.
— Я знаю, — сказала вона просто.

Перед виходом вони зустрілись у вузькому коридорі.
Вона поправляла шарф, він — блискавку на куртці.
Їхні плечі торкнулися, і Олег, не втримавшись, притулився губами до її лоба.
— Ти там бережи себе, гаразд?
— Ти теж. І поїж нормально, а не ті свої батончики.
— Це енергетичні батончики.
— Ага. Замість обіду.
— Ну… можливо.

Вона тільки хитнула головою, але в очах блиснула усмішка.

Коли вони вийшли надвір, місто вже прокинулось.
Хтось поспішав на роботу, двірник розгрібав сніг біля під’їзду, на лавці сиділа бабуся в хустці, гріючи руки над кружкою з чаєм. Усе виглядало звично, навіть спокійно — ніби саме життя намагалося переконати, що день буде добрим.

Олег і Орися стояли кілька секунд біля дороги.
Вона мала йти праворуч — до кав’ярні, де працювала з дітьми. Він — ліворуч, до штабу.
— Побачимось увечері? — спитав він.
— Так. Сьогодні ж “день тепла”. Принесеш плед?
— Два. Один для когось на вулиці, інший — для тебе.

Орися усміхнулась і махнула йому рукою, йдучи своєю дорогою.
Сніг падав дрібний, тихий, наче хтось сипав із неба борошно.

І коли вони розійшлись у різні боки, у повітрі ще довго лишався запах кави, хліба й щось невидиме — тепло між двома людьми, які щодня розходяться світом, щоб потім увечері знову знайти дорогу додому