Глава 15

                               Нічні вогні

Вечір опускався на Вовчанськ тихо, ніби боявся розбудити втому, що залипла у кожному вікні.
Сніг падав великими, повільними пластівцями, наче небо саме намагалося загасити темряву своїм холодним світлом.
Усе місто пахло димом, кавою й зимою.

— Ходімо трохи пройдемось, — сказала Орися, дивлячись у вікно. — Ніч така спокійна.
— Спокійна? — Олег посміхнувся, натягуючи шапку. — Ну, принаймні поки що.

Вони вийшли у вечір, де ліхтарі розпливалися жовтими колами у тумані. Повітря було чисте й холодне, крихке, як скло.
Они йшли поруч, час від часу торкаючись руками — просто щоб відчути, що поруч є хтось живий.

— Пам’ятаєш, — тихо мовила Орися, — тут колись продавали пиріжки? З яблуками.
— Пам’ятаю, — усміхнувся Олег. — І завжди гарячі, що обпікають пальці.
— І діти бігали навколо.
— Тепер тільки ми. І цей сніг.
— І все одно добре, — сказала вона. — Бо тихо. Бо ми разом.

Вони звернули у вузький провулок — там, де колись стояла лавка біля старого каштана. І раптом із темряви пролунав знайомий голос:
— Г-гей! Т-то ви чи м-мені здалося?

Орися одразу впізнала його.
— Сашко! — вигукнула вона з усмішкою.

Він ішов їм назустріч, трохи кульгаючи, але без милиці. Його хода ще була обережна, проте впевнена.
На плечі в нього сиділа Лайма — срібляста кішка з зеленими очима, яка зосереджено дивилась на сніг перед собою, наче розуміла все, що відбувається.

— Ти ж… вже сам? — здивувався Олег. — Без опори?
— А-а-ага, — відповів Сашко, всміхаючись. — Д-доктор каже, що п-поки зарано, але я н-не можу сидіти вдома. Т-та й Лайма н-не дає — нявчить, п-поки не виведу її.

Орися засміялась.
— Вона в тебе справжній тренер.
— Т-точно, — кивнув він. — І в-вимогливий.

Вони рушили разом уздовж вулиці. Сніг хрустів під ногами, повітря було напоєне спокоєм.
Небо, хоч і темне, відбивалося у калюжах, де ще не встигла схопитися крига.

— Учора я б-був на дні н-народження у племінниці, — заговорив Сашко. — Софійці с-сім. У неї т-тепер є новий п-песик — м’який, із бантиком. Назвала Лаймом. Каже, що він б-буде охороняти її сни.
Орися усміхнулась.
— Яка гарна дитина.
— Та, — сказав Олег. — У дітей ще є те, що ми давно втратили — віра, що добро повертається.

Сашко тихо кивнув.
— А п-потім я ввечері зробив е-е-ефір у тіктоці.
— Серйозно? — здивувався Олег. — Як воно?
— С-спочатку думав, що не зможу, — зізнався він. — З-заїкався, як ніколи. А п-потім… якось відпустило. Заспівав. Люди п-писали, що плакали. І я п-плакав.

Його голос став нижчим, теплішим. Навіть заїкання прозвучало м’яко, ніби кожне слово проходило крізь серце.

— Ти молодець, — тихо сказала Орися. — Бо співаєш не голосом, а душею.
— І це чутно, — додав Олег. — Навіть крізь екран.

Вони вийшли на площу, де колись був кінотеатр. Від старої вивіски «Мир» залишилось лише «Ми».
Сашко глянув на неї й засміявся крізь легке заїкання:
— Б-бачите? Усе, що тре-треба знати про нас.

Орися посміхнулась, але в очах блиснула волога.
— Так. І решта літер — просто чекають свого часу.

Вітер пройшовся вулицею, підняв сніг. Лайма зістрибнула на землю, залишаючи дрібні сліди, і пішла попереду, наче показуючи дорогу.
Сашко дивився на неї, тримаючи руки в кишенях.
— Вона в мене хоробріша за б-багатьох людей, — сказав він. — Кульгаю, але йду. І в-важливо не те, як швидко, а що не зупиняюсь.

— І в цьому твоя сила, — тихо відповіла Орися.

Вони стояли, слухаючи, як десь далеко глухо гуркнуло. Місто здригнулося, але потім знову затихло.
Ніхто не сказав ні слова. Лише вітер торкався волосся, ніби нагадував: поки ви тут — життя триває.

Сашко вдихнув глибше, втягуючи холод.
— Я… я з-завтра забіжу до вас, — сказав він. — Принесу каву. З того к-кіоску біля аптеки. Там така, що п-пахне світом.
— Ми будемо чекати, — сказала Орися, і її голос затремтів, хоч вона всміхалась.

Він махнув рукою, взяв Лайму на руки й пішов уперед — трохи кульгаючи, але рівно. Його кроки лунали в тиші, як ритм надії.
Кішка примостилась у нього на грудях, муркочучи так голосно, ніби замінювала світло.

— Бачиш, — прошепотіла Орися, коли вони зникли за рогом. — Він іде, хоч і болить.
— Бо в ньому є щось, що сильніше за біль, — відповів Олег.

Вони стояли ще кілька хвилин, поки сніг падав, торкаючись їхніх облич, — і було тихо, як буває тільки тоді, коли життя зупиняється не від страху, а від краси.

А потім повернулись додому, у світло свічки й запах м’ятного чаю.
Олег налив дві чашки, а Орися сіла ближче, торкнулась його руки.

— Сьогодні якось особливо тепло, — сказала вона. — Може, від того, що ми бачили, як людина вчиться знову йти.
— Або від того, що ми починаємо вірити, що все ще можна виправити, — відповів він.

За вікном падав сніг. М’яко, без поспіху.
І здавалось, що ця ніч справді просто ніч — не темна, не страшна, а жива