Глава 14

               Вихідний день та аромат кави 

Ранок прийшов нечутно — як подих. Вовчанськ спав під білою ковдрою снігу, лише дим із димарів тоненькими нитками підіймався вгору. Повітря було кришталево чисте, морозне, і в ньому чулося тихе потріскування дерев’яних парканів, що стискалися від холоду.

Орися прокинулася першою. Світло з вікна лягало смужкою на підлогу, а поруч, на дивані, Олег спав, закутавшись у теплу ковдру. Його дихання було рівним і спокійним. Вона посміхнулася — вперше за довгий час це був ранок без поспіху, без тривог, без думки, що треба кудись бігти.

На кухні пахло кавою. Вона повільно розливала її у дві чашки, вдивляючись у білий світ за вікном. Було так тихо, що чути було, як падає сніг.

— Уже встала? — пролунало сонне, трохи хрипке.
— Та не могла спати, — усміхнулася. — Такий день сьогодні… хочеться просто бути.

Олег потягнувся, сів, узяв чашку і зробив ковток.
— Ммм… каву сьогодні варила ти — відчувається.
— А то! — засміялася вона. — Сьогодні ж вихідний, маю право на експерименти.

Вони довго не поспішали виходити. Снідали, переглядали старі фото в телефоні, слухали музику з динаміка — тихо, щоб не розбудити сусідів. За стіною хтось лагідно муркотів котові, десь угорі гупала дитина, а на вулиці чути було, як хтось чистить доріжку від снігу. Місто прокидалося.

До обіду вони зустрілися з друзями біля кав’ярні — тієї самої, де працювала Орися. Назар, Тімур, Ілля і Марта вже стояли там, укутані в теплі шарфи, з термокружками в руках.
— А ми думали, ви передумали! — крикнув Назар. — Сонце скоро сяде, а ми ще не встигли навіть змерзнути!
— То ми спеціально, щоб цінували, коли прийдемо, — підморгнув Олег.

Вони рушили вузенькими вуличками, сміючись, кидаючись снігом, мов діти. Вітер грався з волоссям, а з даху зривались і падали грудки снігу, бризкаючи холодом на щоки. Попереду бігла Марта, залишаючи за собою сліди у вигляді маленьких сердечок — її черевики мали таку підошву.

Під час прогулянки вони зупинилися біля старої крамниці, де працював дід Степан — він завжди пригощав дітей цукерками й умів жартувати навіть у найсумніші дні.
— О, знайомі обличчя! — усміхнувся він, визираючи з дверей. — Вихідний?
— Нарешті, — відповіла Орися. — Хочемо день прожити без новин і без тривог.
— А ви молодці. Бо якби не такі дні — серце б у всіх давно згоріло, — сказав дід і простягнув кожному по карамельці.

Йшли далі — до річки, де колись улітку всі купалися. Тепер крига виблискувала на сонці, і було чути, як вона потріскує від морозу. Тімур кинув камінь — він зісковзнув і покотився по поверхні, лишаючи тонку білу доріжку.
— Як життя, — сказав Ілля. — Котишся, не знаючи, коли зупинишся.
— Тільки б не провалитися, — додав Олег, і всі розсміялися.

Потім вони повернулися до кав’ярні. Усередині було тепло, пахло булочками з корицею, які Марта принесла з дому. Лампочка під стелею тьмяно блимала, але їм було байдуже. Вони сиділи за великим столом, пили чай із малини, гріли руки об чашки й говорили про все — і про ніщо.

— Я сьогодні зранку подумала, — сказала Орися, — що навіть якщо світ розвалюється, ми маємо право на маленькі радощі.
— І на сміх, — додав Назар. — Бо без нього ми всі би давно збожеволіли.
— А ще на друзів, — сказала Марта. — Бо друзі — це той дім, який завжди поруч, навіть коли все інше зникає.

Олег подивився на Орисю. Вона усміхалася — тихо, по-справжньому, без маски. І йому раптом стало ясно: саме такі дні запам’ятовуються. Не коли щось велике стається, а коли просто є хтось поруч, і ти можеш видихнути.

Надвечір вони пішли додому. Десь далеко знову гримнуло — глухо, мов десь за обрієм. Всі на мить завмерли, але потім продовжили йти. У небі блимали перші зірки, і здавалось, що саме вони тримають над містом це крихке світло спокою.

Коли Олег і Орися повернулися додому, у вікнах уже мерехтіли свічки. Вони роздяглися, зняли рукавички, і вона, притулившись до нього, сказала:
— Знаєш, якби мені дали вибір — подорож у Париж чи день, як сьогодні, я б вибрала цей день.
— І я, — відповів він. — Бо Париж може почекати, а ми — не можемо.

Вона усміхнулася, нахилила голову й шепнула:
— Давай, щоб усі вихідні були такими.
— Давай, — тихо сказав він. — Навіть якщо надворі темно — ми самі собі світло.

І у тій м’якій тиші, де за вікном падав сніг і чути було тільки вітер, вони сиділи поруч, гріючись не від чаю, а від того, що поруч — хтось свій