Глава 13

                          Під вечірнім небом

Сутеніло рано. Над Вовчанськом небо потемніло, втягнувши у себе залишки денного світла. Повітря було густе, холодне, із запахом диму, мокрої землі й кави, що тяглася з маленьких закладів. Люди поспішали додому — кожен зі своєю тишею, своїм страхом і надією, що сьогодні обійшлося без вибухів.

Олег стояв біля кав’ярні, тримаючи в руках термос із гарячою кавою. Звідти тягнувся знайомий аромат, той самий, який давно став для нього запахом дому і безпеки. Він часто приходив сюди раніше, ніж треба, щоб зустріти Орисю після зміни. Щоб першим побачити, як вона знімає фартух, втомлено усміхається й дивиться так, ніби весь світ навколо на мить завмирає.

Він ковтнув ковток кави з термоса, вдихнув глибше. Десь неподалік проїхала військова вантажівка, її гул прокотився вулицею, і одночасно пролунало кілька далекого пострілу або вибуху. Потім — короткий гавкіт собаки, шелест кроків по снігу, тихий сміх дітей, які поверталися додому після школи. Пара сусідів виносила сміття, старенька пані Ганна несла до сусідки гарячий хліб, Петро з Іллею поверталися зі штабу, сміючись тихо, прикриваючи обличчя шарфами.

І нарешті — дзвінок дверей кав’ярні.

Орися вийшла на поріг, закутавшись у шарф. Волосся вибилося з-під шапки, щоки рожеві від холоду й пари, що здіймалася над кавоваркою цілий день.
— Ти вже тут, — сказала вона, злегка здивовано, але з тією лагідністю, що завжди жила в її голосі.
— А де ж іще, — відповів Олег. — Темно вже, холодно… Хто ж тебе чекатиме, як не я?

Вона усміхнулася, і вони рушили додому повільно, крок за кроком. Місто вже світилося жовтими ліхтарями, але тіней усе одно було більше, ніж світла. Сніг хрустів під ногами, а світло ламп відбивалося у калюжах. Олег ніс її торбу, а Орися притримувала його під руку — не через холод, а просто щоб відчути тепло поруч, щоб переконатися, що вони тут і живі.

— Як там у волонтерському центрі? — спитала вона.
— Як завжди, — відповів він. — Привезли теплі речі, ліки, трохи продуктів. Хлопці сміялися, що скоро відкриємо власну аптеку. Але сьогодні був один чоловік… Прийшов і просто подякував. Без прохань, без історій. Сказав: “Ви мене врятували. Тоді, коли я вже не міг.”
— І що ти відповів?
— Нічого. Просто обійняв. Бо що тут скажеш?

Вони замовкли. Десь далеко, за рікою, глухо пролунав вибух. Серце здригнулося, але обидва вже звикли відчувати подібні звуки — вони не панікували, просто відчували важкість, присутність небезпеки. Орися стискала його руку, і в цьому стиску було більше ніж страх — була підтримка і відчуття спільного життя.

По дорозі додому вони зустріли декількох знайомих: старенького Степана, що повільно спускався з пагорба; молоду матір з двома дітьми, що поспішала через туман; сусідку Любу, яка несла відро з водою і махнула рукою у знак привітання. Всі вони кудись поспішали, але кожен намагався вловити мить спокою.

Коли вони дісталися дому, у вікнах уже світилися свічки. Електрики знову не було, і кімната наповнилася тінями, які танцювали на стінах. Олег розпалив свічку на столі, поставив чайник на плиту. Орися сіла поруч, зняла шарф і поклала голову йому на плече.

— Знаєш, — сказала вона, — я сьогодні кілька разів ловила себе на думці, що не хочу, аби день закінчувався.
— Чому?
— Бо зараз… хоч і важко, але якось по-справжньому. Без фальші. Кожна дрібниця важить. Кожна мить.

Олег погладив її по волоссю:
— Може, це і є життя. Коли нічого не гарантовано, але ти все одно чекаєш світанку.

Чайник зашипів, і кімната наповнилася запахом м’яти. З вулиці долинав далекий гуркіт, кроки, крики дітей, голоси сусідів, що спішили до дому. Життя, попри все, продовжувалося.

Орися заплющила очі.
— Знаєш, я думала сьогодні… Якщо колись усе це закінчиться… Якщо стане тихо… я хочу відкрити кав’ярню біля річки. Маленьку, затишну. І щоб ти щовечора приходив за мною — отак, як сьогодні.
— Я прийду, — сказав він. — Обов’язково.

Вона усміхнулася й поклала руку на його долоню. Знову десь далеко гримнуло, але тепер це не лякало. Бо поруч було тепло, поруч був хтось, хто дихає так само, як ти, поруч було життя.

Вечір тривав тихо. Свічка на столі колихалася від легкого повітря. Пара зупинилася, щоб почути тишу і відчуття спільного дому. Попри втому, холод, невідомість за стінами — у цій квартирі була надія, яка пахла кавою, снігом і теплом людських рук.

І навіть серед війни, серед холоду та тривоги, життя продовжувалося. Воно існувало у маленьких деталях: у запаху гарячої кави, у тихому сміху сусідів, у дотиках близьких людей і у крихітних свічках, що відганяли темряву