Глава 12

             День, що пах тортом і м’ятою

Ранок прийшов тихо. За вікном світ повільно вкривався снігом — дрібним, ледь помітним, що танув просто на склі. У квартирі було тепло, лише годинник на стіні відміряв хвилини легким цокотом.
Сашко прокинувся від того, що хтось ніжно торкнувся його щоки. Відкрив очі — і побачив знайому мордочку: зелено-карі очі, рожевий ніс і сіре, трохи скуйовджене хутро.

— Л... Лаймо, знову ти? — усміхнувся він, потягуючись. — Ти ж знаєш, я ще не п... прокинувся.

Кішка нявкнула — коротко, владно, мовби сказала: “Прокидайся, досить валятись”. Потім легко стрибнула на підвіконня і почала спостерігати, як за вікном м’яко кружляє сніг.

В повітрі стояв запах м’яти. Учора Сашко заварював чай і залишив пучок сушених листків просто на столі. Тепер аромат наповнив усю кімнату — свіжий, спокійний, домашній.
На столі лежали його зошит із нотатками, телефон і невелика коробка з подарунком, перев’язана блакитною стрічкою.

— Сьогодні до малої, — сказав він уголос. — У неї ж день народження. Тр... треба виглядати, як людина.

Він кульгав до ванної, тримаючись за стіну. Рухи були повільні, але впевнені — нога боліла менше, ніж учора. У дзеркалі — коротке волосся, легка неголеність, зморшки біля очей. Але головне — усмішка. Та, яку він колись загубив, а тепер знову знайшов.

Поки він голився, Лайма сиділа біля дверей і уважно стежила, ніби контролювала кожен його рух.
— Ти не йдеш, — попередив він, одягаючи куртку. — Там діти, галас, торт... Ти не витримаєш.
Кішка у відповідь згорнулася клубком і образливо відвернула мордочку.

На вулиці пахло морозом. Сніг скрипів під ногами, повітря було прозорим і чистим. Він ішов повільно, спираючись на милицю, вдихаючи цей ранковий спокій. Десь у небі чути було гул — літак чи, може, відлуння далекого вибуху, але він не зупинявся. Вже звик: спокій тут завжди поруч із тривогою.

Коли він дійшов до дому сестри, з вікон лилося світло, чути було дитячий сміх. Він постукав — і двері одразу відчинилися.

— О, наш артист прийшов! — вигукнула сестра, обіймаючи його. — Заходь, у нас вже свято!

Вітальня була схожа на казку: повітряні кульки, рожеві серветки, запах ванілі й шоколаду. Посеред кімнати стояла Софійка — у блискучій сукні, з очима, що світилися радістю.

— Дя... дядю Сашко! — закричала вона й кинулася до нього.
Він присів, обережно притис її до себе.
— С... свято в тебе сьогодні, так?
— Так! Мені вже шість! І я загадую бажання!

— Ну то ось твій подарунок, — сказав він, простягаючи коробку.

Вона розв’язала стрічку — всередині був м’який песик із вишитими очима.
— Він схожий на твою кішку! — вигукнула Софійка.
— Т... то збіг, — засміявся Сашко.

Свято було гучним і живим. Діти носилися з кульками, падали на підлогу, сміялися до сліз. Хтось випадково перекинув сік, інший розмазав крем по щоках. І всі реготали.
Сашко сидів на дивані, спостерігав і ловив кожну мить — як щось безцінне. Без реабілітацій, без екранів, без камер. Просто день, який пах тортом і дитячим сміхом.

Сестра підійшла, налила йому чай.
— Як ти? — тихо спитала.
— Т... тримаюсь. Ходжу, співаю, трохи ліпше з ногою.
— Я бачила твій останній ефір. Софійка потім два дні співала твою пісню.
Він знітився, ковтнув чай.
— Я не герой, я просто співаю.
— Саме тому ти й герой, — сказала вона.

Вечір спустився тихо. Діти втомились і поснули просто на дивані. Сестра прикривала їх ковдрою, а Сашко сидів біля ялинки. Вогники мерехтіли, відбиваючись у склі, і йому раптом стало дивно тепло.

Софійка, напівсонна, підняла голову.
— Дядю, а ти ще колись заспіваєш мені?
— З... звичайно, — відповів він. — Але не зараз. Ти спершу засни.

Коли він повернувся додому, за вікном уже темніло. Вулиці були порожні, тільки вітер грався зі снігом. Лайма чекала біля дверей — сердита, але щаслива.

— Ага, образа пройшла? — сказав він, роззуваючись.
Кішка потерлася об його ногу й тихо замуркотіла.

Він сів на диван, увімкнув лампу. Тепле світло залило кімнату. Дістав із кишені малюнок — Софійка намалювала його з мікрофоном у руці. Підпис кривуватий, дитячий:
“Дядя Саша — мій герой.”

Він довго дивився на ці слова. Потім поклав малюнок на стіл, погладив Лайму й прошепотів:
— Г... головне — не підвести тих, хто вірить.

Кішка підняла голову, глянула прямо в очі. І наче зрозуміла.

Сашко встав, підійшов до вікна. Над містом падав сніг, і вдалині, дуже далеко, прогримів глухий вибух. Його відлуння докотилося тихо, майже непомітно. Він стояв, не відводячи погляду від неба.

— Завтра знову спробуємо, — сказав він. — Нову пісню. Для Софійки. Для всіх.

Він повернувся, загорнувся в ковдру, а Лайма зручно вмостилася на грудях. Її муркотіння змішувалося з далеким шумом вітру. І світ, хоч і крихкий, здавався трохи кращим.
Бо навіть серед холоду, навіть серед болю — залишалося місце для тепла, кішки, дитячого малюнка і нескінченного “завтра”