Глава 11

               Ранок у холодному Вовчанську

Ранок прийшов повільно, наче йому теж було страшно прокидатися.
Небо над Вовчанськом затягнуло низькими сірими хмарами, і морозний туман повз між будинками, як дим від вчорашніх вибухів. Десь у дворі глухо гавкав собака, ледь-ледь відгукувалися генератори — цей звук уже став частиною міського серцебиття.

Орися прокинулася раніше, ніж зазвичай. У хаті було холодно, і вона, не встаючи, подивилася у вікно. На підвіконні лежав сніг, тонким шаром покрив стару раму. За вікном стояла глибока тиша, але не та мирна — натягнута, мов тонка нитка.

Вона повільно підвелася, закуталася у шалик і пішла ставити чайник на плиту.
Газ горів слабко, синім тремтливим полум’ям. Десь глухо загуркотів генератор сусідів — отже, світла знову немає.
Орися мовчки шукала сірники, слухаючи, як у вікно тихо стукає мороз.

У двері постукали.
— Орисю, ти не спиш? — долинув тихий, трохи хриплий голос Олега.

Вона відчинила. На порозі стояв він — у старій куртці, злегка припорошений снігом, у руках тримав термос.
— Приніс каву, — сказав, усміхнувшись. — Ще тепла.
— Як ти встигаєш так рано? — здивувалася вона.
— Не спалося, — просто відповів він. — Знову ніч гучна була.

Вона зрозуміла без слів. Знову обстріли. Знову десь поруч, можливо — на околиці.
Орися мовчки поставила дві чашки. Вони сіли біля вікна.

— Сьогодні буде важкий день, — промовив Олег, дивлячись кудись крізь скло. — Волонтери просили допомогти розвантажити гуманітарку, а потім ще в лікарню заїду.
— Я теж відчиню кав’ярню раніше, — відповіла вона. — Людям потрібно бодай щось тепле.

Вони мовчки пили каву, коли за вікном почали з’являтися перші люди.
Пані Ганна, стара вчителька, несла сумку з хлібом — як завжди, для сусідів.
Двоє хлопців, Петро та Ілля, йшли до штабу з коробками.
Молоденька мати вела доньку до школи, що тепер працювала в підвалі бібліотеки.
Кожен ішов швидко, наче боявся гучних звуків.

Та все одно місто жило. Кожен рух — ніби крихітна перемога над страхом.

І тут — гримнуло.
Далеко, але чітко. Земля ледь здригнулася.
Орися завмерла з чашкою в руці. Олег тихо поставив термос.
— Це за річкою, — промовив він. — Десь біля траси.
Ще один вибух. Глухий, важкий. Вікно тихо дзвякнуло.

Вони мовчали.
Звуки стихли, але в повітрі зависла тривога — та, що не минає навіть після тиші.

— І все одно треба йти, — сказала Орися, вдихнувши глибше. — Бо якщо не підемо, хто тоді?
Олег кивнув. — Так. Ми маємо робити, що можемо.

Вони вийшли на вулицю.
Сніг рипів під ногами. Повітря пахло димом і морозом. Над містом ще кружляв попіл — небо було важке, як стара ковдра.

На розі будинку сидів пан Степан — колишній баяніст. Тепер він ходив з милицею, але кожного ранку виходив на вулицю.
— Доброго ранку, діти, — сказав він, злегка піднявши руку. — Якби не цей холод, я б вам зіграв.
— Зіграєш, коли потепліє, — усміхнулася Орися.
— Потепліє, — відповів він. — Обов’язково потепліє.

Біля ринку стояли дві жінки, роздавали гарячий суп із казанка. Пара здіймалася в повітря, змішуючись із димом.
Поруч хлопчина років десяти ліпив сніговика — кривого, але веселого. Коли вибухнуло вдруге, він навіть не здригнувся — просто продовжив ліпити голову з мокрого снігу.

— Диви, — тихо промовила Орися. — Він не боїться.
— Бо не знає, що має боятися, — відповів Олег. — І, може, в цьому його сила.

Коли вони дійшли до кав’ярні, Орися витягла ключі. Будівля стояла, як стара подруга, яка бачила все — і вибухи, і сльози, і пісні.
— Якби вона могла говорити, — прошепотіла Орися, — розказала б усю історію Вовчанська.
— І, мабуть, сказала б, що ми тримаємось, — додав Олег.

Вона відчинила двері. Усередині пахло корицею і кавою. Темно, бо електрики досі не дали. Вона поставила свічку, світло від якої відбилося у вікні.
Вогник тремтів, але не гаснув.

— Знаєш, — сказала вона, — я щодня думаю, що одного дня цей вогник буде просто вогником, а не символом виживання.
— І буде, — тихо відповів Олег. — Головне — не згаснути до того дня.

Вона всміхнулася.
І вперше за довгий час у кав’ярні стало по-справжньому тепло.

За вікном повільно сипав сніг.
Десь у далині ще глухо гуркотіло — звуки війни, до яких ніхто не хотів звикати, але вже не здригався.
А тут, у маленькій кав’ярні на розі, життя продовжувалося.

Орися налила каву у дві чашки.
— Почнемо день, — сказала вона.
— Почнемо, — кивнув Олег. — Бо кожен наш день — це доказ, що ми ще стоїмо.

І за мить загуркотів генератор. Гулкий, рівний, мов серце міста, що не перестало битися — попри все