Глава 9

                      Голос, що не зламався

Ранок прийшов холодним і повільним, як старий друг, що довго не наважувався постукати у двері. За вікном сіре небо висіло низько над дахами, мов натягнута тканина, що ось-ось прорветься під вагою снігу. Вулиці Вовчанська ще спали, тільки зрідка чути було, як хтось відкидає сніг лопатою або як здалеку гуде дизельний двигун старого генератора.

Сашко сидів біля вікна, загорнувшись у теплий светр. В руках — чашка кави, що вже охолола, але гріла долоні. Він довго дивився назовні: сніг падав повільно, обережно, ніби боявся зруйнувати тишу. У цьому снігу було щось схоже на спокій, якого він так давно не відчував.

— Д...д...доброго р...р...ранку, — прошепотів він, повільно, уважно вимовляючи кожен звук. І, як завжди після таких ранкових вправ, усміхнувся сам до себе. — Сьогодні знову боремось.

Він підвівся, опираючись на стілець, кульгавши. Кожен крок давався важко — спершу права нога, потім обережно ліва. Боліло. Але боліло — значить, живий.
На кухні пахло тостами і кавою. На столі — записник, обкладинка з потертою шкірою, кілька аркушів, на яких чорнилом було виведено короткі рядки. Він писав їх уночі, коли не міг заснути:

> “Коли говорити важко — співай.
Коли болить — вдихни.
Коли всі мовчать — не мовчи.”

Він торкнувся пальцем останнього рядка й тихо сказав:
— Не мовчи.

О десятій він уже був у центрі реабілітації. Там пахло ліками й чистотою. У коридорі — стіни, заклеєні малюнками дітей. Дехто малював сонце, хтось — птахів, а хтось — просто серце з написом “Дякую”.
Марина, його фізіотерапевтка, зустріла його, як завжди — усмішкою:
— Привіт, герой! Ну що, готовий до нових кроків?
— Я... я вс...все життя до них готуюсь, — відповів він і трохи заїкнувся, але не відвів погляду.

На тренуванні він працював уперто. Кожен рух — мов маленька битва. Кожен крок — перемога. Марина підбадьорювала:
— Ще трішки, ще сантиметр — і буде легше!
— Та м... мені би тільки п’ятнадцять метрів — і я в Голлівуді, — відповів Сашко, намагаючись жартувати.

Після реабілітації — коротка зустріч із побратимами. Вони збиралися у невеликій кав’ярні неподалік центру. Назар і Тімур уже чекали, сміялися, сперечалися про футбол.
— Диви, наш артист прийшов! — вигукнув Назар, коли Сашко кульгаючи підійшов. — Ну що, ефір сьогодні буде?
— Буде, — усміхнувся той. — Але т... тільки не с... смійтесь, коли я знову заїкатимусь.
— Та ти шо, — махнув рукою Тімур. — Ми тебе слухаємо не за те, що ти не заїкаєшся. Ми тебе слухаємо, бо ти справжній.

Вони говорили довго — про життя, про тих, кого вже немає, про плани. Назар почав малювати, Тімур відкрив маленьку майстерню, ще один хлопець — барбершоп.
— Ми всі тепер щось будуємо, — сказав Назар, — ніби доводимо, що після війни теж є життя.

Коли стемніло, Сашко повернувся додому. У квартирі було тепло. На поличці — кілька свічок, колонка, штатив для телефону. Він поставив чайник, перевірив звук. Серце калатало.

— Ну що, п...по...по...їхали, — прошепотів він і натиснув кнопку “Ефір”.

— П...привіт, друзі, — сказав він, намагаючись не поспішати. — Сьогодні х...хочу подякувати всім, хто вірить у мене. І трохи п...поспівати.

Коментарі посипались одразу:
“Сашко, ми з тобою!”
“Ти наш мотиватор!”
“Твій голос — як світло після темряви.”

Він усміхнувся. Запустив музику.
З колонок полилась мелодія — ніжна, чиста, наче зітхання. І Сашко почав співати.

> Я бачив сталь і як падає небо....                                Я бачив те, чого нікому не треба....                               Я бачив болю на десять життів...                          Мамо, молись за своїх синів...

Його голос тремтів, у деяких місцях він заїкався, дихання збивалося, але він не зупинявся. Це був не просто спів — це була боротьба.
Кожне слово проходило крізь біль, як промінь крізь темряву.

На екрані сипалися сердечка. Люди писали:
“Ти сильний, брате!”
“Плачемо й слухаємо одночасно.”
“Ти не просто співаєш — ти лікуєш нас.”

Він замовк після останнього акорду. Залишив тишу. Відпив чай і сказав:
— Я с...співаю не щоб п...показати, що м...можу. Я співаю, бо це н...нагадує мені, що я ще є.

Коментарі зупинились. Ніхто нічого не писав. Усі просто слухали.

Після ефіру він сидів у темряві, дивився на вікно, де сніг падав густо й беззвучно. У цій тиші було щось рідне — те, що нагадувало йому фронт, але водночас і дім.

Він кульгав до столу, відкрив свій зошит, узяв ручку. Написав повільно, обережно:

> “Голос може ламатися. Але поки він звучить — я живу.”

Він підкреслив ці слова двічі. Потім поклав ручку, провів пальцями по обкладинці зошита, вдихнув.

— Живу, — прошепотів він уголос.

Потім відсунув крісло, підійшов до вікна. За склом світилося кілька ліхтарів, падали сніжинки. Він бачив, як хлопці знизу розчищають дорогу, як хтось веде собаку, як жінка несе пакунок із хлібом.
Світ жив. І він разом із ним.

Телефон мигнув сповіщенням:
«Сашко, ти сьогодні був неймовірний. Дякуємо тобі за силу».
Він усміхнувся, провів пальцем по екрану й вимкнув світло.

Кімнату огорнула тиша.
Тільки м’яке блакитне світло колонки ще раз блиснуло, як знак — його голос іще звучить.

Завтра буде новий день, нова пісня, нова боротьба.
І він знову скаже сам собі, дивлячись у дзеркало:
— Д...д...доброго р...р...ранку, Сашко. Ми ще тут. Ми ще живі