Глава 8

                 Вечір, що пахнув корицею

Вечір опускався на Вовчанськ повільно, мов старий знайомий, що повертається після довгої дороги. Повітря густішало від морозу, на дахах лягав пухкий сніг, а вікна домів блимали крихітними вогниками — ніби очі тих, хто ще не заснув, хто досі вірить, що завтра буде трохи спокійніше.

Орися саме закривала кав’ярню. День видався нескінченним.
Люди заходили один за одним: хтось, щоб зігрітися, хтось, щоб просто побути серед інших — подалі від новин і темних думок. Хтось мовчав, тримаючи в руках чашку гарячого латте, а хтось ділився історією, що тиснула в грудях, ніби камінь.
Кав’ярня давно стала більше, ніж місце для кави — це був острівець тепла серед тремтячого міста.

На плиті ще стояв чайник — пар здіймався тонкою ниткою, в повітрі лишався запах кориці та кави.
Орися знімала фартух, коли почула знайомі кроки.
Вона навіть не обернулася — просто усміхнулася.
Олег завжди заходив так: тихо, неначе не хотів порушити спокій.

Він з’явився у дверях, струсив сніг із плечей, обережно зачинив за собою.
— Ще працюєш? — запитав він, притискаючи долоні до обличчя, щоб зігрітись.
— Для своїх — завжди, — відповіла вона, — замерз?
— Та трохи. День такий… різний. Людей багато, кожен зі своїм болем.

Він поставив сумку з ліками і теплими речами — те, що мав відвезти на волонтерський склад. Його руки були обвітрені, пальці потріскані від холоду, а очі — втомлені, але живі.
Вони з Орисею обмінялися поглядом — тим самим, у якому не треба було слів.

Вона поставила перед ним чашку кави.
— Ось, із корицею, — сказала тихо. — Вона трохи лікує.
— Коли від тебе, то лікує, — відповів Олег і зробив ковток. Гаряча рідина обпекла губи, але це було добре — живе.

Деякий час вони мовчали.
За вікном ішов сніг — густий, тихий, ніби сам Господь спускався на землю, щоб прикрити її білим покривалом.
Десь у далечині гудів генератор, хтось закривав віконниці, і тільки запах кави нагадував, що світ усе ще дихає.

До кав’ярні ще заходили кілька знайомих.
Пані Ганна, стара вчителька, принесла хліб для сусідки — “бо та сама не дійде”.
Молодий хлопець Петро, колишній студент, який після окупації залишився у Вовчанську, приніс кілька банок тушонки — “для тих, хто не має що їсти”.
Вони говорили пошепки, ніби боялися злякати цей крихкий мир.

— Як думаєш, — тихо запитала Орися, коли всі пішли, — скільки ми ще зможемо так триматися?
Олег знизав плечима, дивлячись у вікно.
— Скільки треба. Ми вже не питаємо “скільки”. Просто робимо, що можемо.

Вона дивилася на нього — на людину, яка щодня носила на собі біль десятків інших, і при цьому ще знаходила сили жартувати, посміхатись, нести добро.
Його обличчя було змарнілим, але в очах світилась тиха впертість.

— Ти ж розумієш, — сказала вона, наливаючи йому ще кави, — що ти і є частинка цього міста?
— Може, — усміхнувся він, — але без тебе воно б не пахло кавою.

Коли все стихло, вони разом зачинили кав’ярню.
Сніг сипав густо, ліхтарі світили м’яким світлом, і здавалося, ніби саме місто трохи видихнуло.

Орися натягла капюшон, Олег підхопив сумку, і вони рушили поруч.
— Мені здається, — сказала вона, — що ми всі навчилися радіти тиші.
— Так, — відповів він. — Бо вона означає, що сьогодні ніхто не стріляє.

Вони йшли вузькою вуличкою. У вікнах старих будинків блимали свічки — то були люди, що грілися без світла, без газу, але не здавалися.
Десь на подвір’ї гавкав пес, у дворі біля школи хтось лагодив буржуйку.
З-за паркану долинув дитячий сміх — короткий, але такий чистий, що обоє зупинилися.

— Колись тут грали діти, — сказала Орися. — Може, ще будуть.
Олег поклав руку їй на плече.
— Будуть. І бігатимуть без страху. Обов’язково.

Вони стояли під ліхтарем, який моргав, наче втомлене око, і дивилися, як сніг вкриває землю, лавки, дерева — ніби закриває старі шрами.
Дихання було видно в повітрі, воно змішувалося і зникало, як єдиний подих двох людей, що вижили всупереч усьому.

Десь неподалік хтось увімкнув музику на старенькому магнітофоні. Звідти тихо лунала пісня — проста, але тепла.
Вони стояли, слухали, і в цю мить Вовчанськ здавався майже мирним.

Місто, яке стільки разів намагалися зламати, жило.
Кожен його дім, кожне світло у вікні, кожна чашка кави були доказом того, що життя триває.

— Знаєш, — сказала Орися після довгої паузи, — я колись думала, що після всього цього люди стануть жорсткішими. А вони стали добрішими.
Олег кивнув.
— Бо коли бачиш, як крихке життя, починаєш берегти не себе, а інших.

Вони ще трохи стояли, мовчали, дивились, як сніг вкриває зруйновані дахи. І здавалось, ніби кожна сніжинка — то не просто лід, а спогад, що м’яко лягає на серце, не даючи йому зламатися.

Потім Олег підхопив її за руку.
— Ходімо, холодно, — сказав він.
— Так, — усміхнулася Орися, — але якось добре.

І вони рушили далі — двоє людей серед зими, серед білого спокою, що здавався благословенням.
Місто дихало.
І разом із ним — вони