Глава 7

                  Коли місто прокидається

Ранок прийшов непомітно.
Сніг за ніч упав густим шаром, і тепер вулиці Чернігова були схожі на аркуші, ще не написані жодним кроком.
Світ повільно розвиднявся, дим з коминів підіймався рівно в небо, і в тому спокої було щось нове — наче місто, переживши бурю, нарешті дозволило собі видихнути.

Орися йшла знайомою дорогою — до своєї кав’ярні.
Ключі в кишені дзенькнули, коли вона зупинилась біля дверей.
Табличка «Відчинено» трохи потьмяніла, але їй це навіть подобалось — вона нагадувала, що місце живе, справжнє.

Вона відкрила двері.
Тиша зустріла її, як старий друг.
Запах кави, що лишився з вечора, легенько стояв у повітрі.
На столику біля вікна — порожня чашка, де вчора сидів Сашко.

Орися торкнулася її пальцями й усміхнулась.
Той вечір ще не розвіявся — він залишився тут, у теплі стін, у звуках, що ніби все ще тихо грали десь у кутку.

Вона запалила лампи, поставила музику — тиху, без слів.
Вода в турці зашипіла, і кав’ярня ожила.

---

Олег тим часом уже був на складі волонтерів.
Сірий ангар, холодне повітря, запах картону, диму і кави з термоса.
Серед коробок, сумок, ящиків він рухався швидко й спокійно, ніби знав кожну дрібницю.

— Привіт, командире, — жартома гукнув Сергій, високий хлопець у флісовій кофті.
— Командир не я, командир — життя, — відповів Олег і поставив ящик з написом «Одяг».

Вони сортували речі: теплі куртки, бинти, ліки, дитячі малюнки з написами «Повертайтесь живими».
Хтось включив радіо — звідти тихо лунала пісня про дім.

Олег зупинився, притримав коробку й на мить задумався.
Йому здалося, що він чує Орисин голос — той, що вчора сміявся над його невмінням пити гарячий чай.
Він усміхнувся сам до себе.

— Що, знову про свою баристку думаєш? — підколов Сергій.
— Та ні, — відповів Олег, хоча навіть не намагався переконливо. — Просто вчора був гарний вечір. І зараз якось… легше.

---

Орися відчинила вікно.
Холодне повітря ввірвалося в приміщення, освіжаючи аромат кави.
Вона спостерігала, як люди проходять повз — хто поспішає, хто зупиняється біля її дверей, вагаючись, чи зайти.

— Заходьте, — сказала вона до себе, і, наче почувши, літня жінка відчинила двері.

— Доброго ранку, — привіталась відвідувачка, скидаючи сніг із шарфа.
— І вам теплого дня, — відповіла Орися. — Що приготувати?
— Щось із корицею. Мені завжди здається, що кориця лікує душу.

— Лікує, — сказала Орися й подала чашку.

---

На складі тим часом було гамірно.
Хлопці завантажували бус, дівчата записували списки.
Олег підходив, перевіряв, сміявся, допомагав підняти важке.

— Ти сьогодні якийсь інший, — сказала Марічка, його напарниця. — Наче світло зсередини.
— Просто я пам’ятаю, заради чого все це, — відповів він. — Заради таких місць, як кав’ярня Орисі. Заради того, щоб у людей було куди повертатись.

Вона кивнула, дивлячись, як він затягує ремені на ящику.
— Ти справжній, Олеже. Без броні, але сильний.

Він не відповів, тільки всміхнувся.

---

Ближче до обіду у кав’ярні знову з’явились знайомі обличчя.
Молодий військовий з милицею, студентка, яка писала вірші у зошиті, мати з дитиною, що сміялась над пінкою на какао.
Кожен з них залишав тут щось своє — сміх, подих, маленький шматок тепла.

Орися дивилась на все це і відчувала:
так, саме так повинно бути.
Без гучних слів, без великих перемог — просто життя, що триває.

Вона поставила дві чашки кави біля вікна, де вчора сиділи Сашко й Олег.
Одна з них залишилась порожньою.
І це було правильно.

---

Ввечері Олег повернувся.
У дверях задзвонив дзвіночок, і Орися, не піднімаючи очей, сказала:
— Капучино, як завжди?
— А ти звідки знаєш, що я саме це хотів?
— Бо ти завжди приходиш тоді, коли вже темно. І тоді треба щось із пінкою.

Вони посміхнулись.

Він сів за той самий столик.
Кав’ярня знову наповнилась звуками — тихою музикою, шелестом чашок, теплом.
І Орися раптом подумала, що можливо, саме так і будується мир:
з дрібниць, які щодня повертають людину до життя