Глава 6

                              Вечір тепла

День закінчувався повільно.
Зима вже міцно тримала місто у своїх руках — холод, що проникає під комір, сніг, який сиплеться, немов хтось тихо струшує з неба білу ковдру.
У повітрі стояв запах диму з коминів і свіжої кави — то працювала Орисина кав’ярня.

Після важкого дня люди розходились по домівках, закутані в шарфи, тримаючи в руках теплі стакани з кавою.
А в самій кав’ярні, під м’яким світлом ламп, було затишно, як у чиїйсь пам’яті.
Тихо грала музика — старий український джаз, запах кориці і шоколаду огортав усе навколо.

Орися стояла за стійкою, поправляючи волосся і розливаючи каву у філіжанки.
Вона любила ці вечори.
Коли світ за вікном здається холодним і далеким, а тут — тепло, людяно, живо.

За столиком біля вікна сидів Сашко.
Перед ним — чашка з чаєм і товстий зошит у м’якій обкладинці.
То був його особистий записник.
Він писав у ньому простими словами — не для когось, а для себе.
Писав, коли хотів заспокоїти голову, коли треба було виговоритись.

Іноді в рядках його рука трохи тремтіла, літери були нерівні, але щирість там була така, що навіть папір, здавалось, чув серцем.

> Сьогодні не болить.
Може, тому, що поруч — ті, хто вміє слухати.

---

Двері відчинились, і всередину увійшов Олег.
Сніг на плечах, руки замерзлі, але обличчя — світле.
Він відразу махнув Орисі рукою:
— Привіт, я тут тобі помічник повернувся!
— Запізнився, як завжди, — усміхнулась вона.
— Я волонтер, у нас графік поза законами.

Олег поставив на підлогу коробку з написом “для шпиталю”.
— Завтра передамо хлопцям. Там ковдри, ліки, трохи солодкого.
— Ти навіть ввечері не можеш просто відпочити, — похитала головою Орися.
— А це і є відпочинок, — сказав він і підморгнув.

Підійшов до столика, де сидів Сашко.
— Як наш боєць?
— Я…я  дихаю, — з легкою усмішкою відповів той. — І це вже непогано.
— Та ти не просто дихаєш, — втрутилася Орися, — ти ж скоро співатимеш у мене в кав’ярні, пам’ятаєш?

Сашко засміявся тихо, обережно, бо ще не звик сміятись без страху.
— Ну, може, колись…

---

Орися принесла чай із медом і корицею.
Вони сіли утрьох біля вікна.
Сніг за склом падав густо, лампи на вулиці світили розсіяним світлом, і все виглядало так, ніби час на мить спинився.

Між ними було тепло.
Не те, що від батареї чи гарячого напою — а людське, глибоке тепло, яке не зникає, коли виходиш надвір.

Олег розповідав, як сьогодні з побратимами розвозив допомогу по шпиталях.
Про стареньку жінку, яка принесла хлопцям теплі шкарпетки і сказала:

> «То щоб ноги не мерзли, коли додому підеш».

— Знаєш, — додав він, — я тоді подумав, що ці слова — найкраща нагорода. Бо вони з вірою.
— Люди починають вірити, коли бачать, що не самі, — сказала Орися.
— А ще, коли бачать, що ми не зламались, — додав Сашко.

Він поглянув на свої руки — вже впевненіші, ніж кілька місяців тому.
Трохи тремтячі, але живі.

---

Потім Сашко раптом підвів голову:
— Можна я трохи?
І, не чекаючи відповіді, тихо заспівав.

> Я хотів би втекти , щоб далеко ,                                   Тільки я , тільки ти!...                                                         І за руку тебе в мої сни.                                                   Заберу назавжди!...

Його голос був теплий, трохи нерівний, але такий справжній, що навіть повітря стало прозорішим.
Орися завмерла, тримаючи чашку.
Олег дивився мовчки, ніби боявся зіпсувати момент навіть подихом.

>По якому попри дощ, попри сніг.                                 Я за руку тебе в мої сни.                                      Заберу назавжди!..                                                           
Дізнатись як,                                                                  Що на серці у коханої?..                                     Казкою наші дні                                               Пролетіли, немов тихий ранок...                      Цілував, обіймав під зорями тебе.

Слова розчинялись у тиші кав’ярні, у світлі вогнів за вікном.
І навіть коли він замовк, тиша продовжувала звучати.

— Класно співаєш, брате, — сказав Олег. — Без сцени, без мікрофонів — але прямо в серце.
Сашко зніяковіло усміхнувся.
— Бо співаю для своїх, — тихо відповів. — Не для всіх.

---

Після цього вечір потік повільно, як мед.
Вони говорили про прості речі:
про каву, що краще смакує взимку;
про людей, які заходять просто погрітись;
про сни, у яких Сашко вже не бачить вибухів, а лише море й голоси рідних.

Орися слухала, спираючись на долоню.
У її погляді було щось, що не потребувало слів — прийняття.
Олег теж мовчав, але в його очах світилося спокійне розуміння:
життя триває. Навіть після всього.

---

Коли вони вийшли надвір, сніг падав густо.
Вулиця світилася вогнями, і здавалось, ніби весь світ став трохи чистішим.

Орися закинула шарф, Олег узяв її за руку.
Сашко йшов поруч, трохи повільніше, але з тією впевненістю, що народжується тільки після великої боротьби.

— Гарний вечір, — сказав він.
— Бо ми разом, — відповіла Орися.
— І живі, — додав Олег.

Вони стояли під ліхтарем, дивлячись, як сніг лягає їм на плечі, як розчиняється тепло у холоді — і навпаки.

І, можливо, саме так виглядає мир:
не як гучне свято,
а як три голоси, що тихо сміються серед зими