Глава 5

              Після всього — жити далі

Сьогодні ранок пахне кавою. Не війною, не димом, не лікарнею — просто кавою.
Орися відчинила двері своєї кав’ярні, і перші проміння сонця впали на дерев’яні столи, ніби хтось тихо сказав: “Життя триває.”
Вона вмикає музику, розкладає чашки, витирає скло на вітрині. Поруч теплий шарф, який подарував їй Олег.

А в цей час, за кілька кварталів, Олег уже пакує коробки з волонтерами.
Теплі речі, медикаменти, печиво від сусідок — усе йде туди, де холод і тиша лінії фронту.
Він працює мовчки, але в очах — світло.
Коли телефонує Орисі, голос стає м’яким, майже домашнім:
— Як твоя кава сьогодні?
— Гірка, як ранок без тебе, — сміється вона.
— Тоді приїду ввечері — підсолоджу.

---

Сашко приходить до кав’ярні після тренування.
Йде ще трохи повільно, але впевнено.
Тепер у нього нова звичка — замість лікарняних стін він обирає запах кориці, шум людей, і тиху музику з колонок.
Коли він відкриває двері, Орися одразу піднімає очі.
— Привіт, Сашко! Як ти сьогодні?
— Сьо... сьогодні добре.
І посміхається.
Його заїкання вже не заважає — тепер воно просто частина шляху, який він пройшов.

Олег приходить трохи пізніше. Знімає шапку, руки пахнуть бензином і морозом.
Сідає поруч із Сашком.
— Ну що, герой, як там реабілітація?
— По... по трохи. Але я вже співаю.
— О, це треба святкувати! — каже Олег. — У нас тут кав’ярня — сцена і глядачі є!

Орися ставить перед ними чашки.
У парі над ними — пар, тепло, життя.
Сашко усміхається й тихо каже:
— Пам’ятаєш, як я співав на вашому розписі?
— Так, — усміхається вона. — І я досі плачу, коли згадую.

---

Вечір.
Олег уже розвозить гуманітарку, а Сашко лишається допомогти Орисі прибрати кав’ярню.
На столи падає м’яке світло, у вікнах — вогні міста, що вже не боїться темряви.
Він розставляє стільці, витирає стіл, потім зупиняється біля вікна.
І починає тихо співати:

> Вона живе, як хоче...
Міняє дні на ночі,
У неї гарні очі,
Що манять так мене

Орися стоїть біля кавомашини, слухає.
І не рухається.
Його голос — ще трохи тремтить, але в ньому вже немає страху.
Тільки віра, що навіть після найтемнішої ночі буде ранок.

---

Коли закривають двері й гасять світло, за вікном падає сніг.
Місто засинає.
А троє людей — Олег, Орися й Сашко — кожен по-своєму навчився жити далі.
Без героїчних промов. Без гучних слів.
Просто — далі