Глава 78

                     Вечір після розпису

Після всього шуму, обіймів і теплих слів, після фотографій, квітів і несподіваної пісні Сашка, вечір прийшов тихо — як ковдра, що м’яко опускається на плечі.

Орися з Олегом повернулися додому вже в сутінках. Вулиці були майже порожні, сніг падав рівно, не поспішаючи, наче хотів подарувати їм спокій.

Квартира зустріла звичними запахами — кави, кориці, трохи диму з вулиці. На столі стояла залишена зранку свічка, а поруч — дві чашки, які вони так і не встигли помити.
Олег посміхнувся:
— От і все. Ми вдома.
— Ми — родина, — виправила його Орися, стиха знімаючи пальто.

Вона розпустила волосся, і воно впало хвилями на плечі.
Олег дивився на неї, ніби бачив уперше.
— Знаєш, — сказав він, — коли ти сьогодні підписувала той папір, мені здалося, що час на мить зупинився.
— Може, і справді зупинився, — усміхнулась вона. — Бо нарешті все стало на своє місце.

Вона підійшла до нього, поклала долоню на його груди.
— Чуєш, як б’ється?
— Твоє серце?
— Ні, наше, — прошепотіла вона.

---

На кухні запалили свічку, вимкнули світло. Полум’я колихалося в ритм їхніх голосів.
Орися розігріла вечерю — просту, але теплу: картопля з маслом, салат і пляшка червоного вина, яку вона берегла “на особливий день”.

Вони сіли поруч, не навпроти.
За вікном шелестів сніг, і кожна хвилина була сповнена дивної тиші, яка не тисне — навпаки, огортає.

— Як думаєш, — запитав Олег, — що тепер буде далі?
— Те, що ми самі напишемо, — відповіла вона. — Без чужих рук і чужих страхів.

Він кивнув. Потім узяв її руку й поцілував кінчики пальців — повільно, з повагою, ніби дякував за те, що вона є.
— Ти змінила мене, — тихо промовив він.
— Ні, — заперечила вона. — Ти просто дозволив собі бути справжнім.

---

Після вечері вони сиділи біля вікна, загорнувшись у ковдру.
У вікні відбивалось їхнє відображення — трохи втомлене, але щасливе.
Вона притулилася до нього, а він гладив її волосся, час від часу нахиляючись, щоб поцілувати лоб.

— Пам’ятаєш, як ми вперше зустрілися? — спитала вона.
— У тебе була кава з розлитими краплями по столу, і ти лаялася, що молоко закінчилося.
— А ти тоді сказав, що "кава без молока — як життя без плану, але смачне, якщо просто прийняти".
— От бачиш. Я вже тоді щось відчував, просто не визнавав.

Орися засміялася, трохи нахилилася до нього.
— Знаєш, я ніколи не думала, що після всього пережитого я знову зможу довіряти.
— І я не думав, що мене хтось прийме таким, як я є, — відповів він. — Але ми з тобою… як два уламки, що випадково склалися в цілу мозаїку.

---

Вони сиділи довго, поки свічка догоряла, а полум’я тихо хилилося донизу.
У кімнаті було тільки світло від неї та м’який подих снігу за вікном.

— Заспіваєш? — раптом спитала вона.
— Зараз?
— Увечері завжди інакше чується.

Олег дістав стару гітару Сашка, яку той залишив на кілька днів, щоб “підремонтувати струни”.
Пальці торкнулися дерева, і звук вийшов тихий, глибокий, як спогад.

Він почав тихо:

> “Гуляв було колись сам по собі…”

Орися слухала, схилившись на його плече.
І коли він дійшов до слів “Танцюй зі мною”, вона піднялася, простягла руку й справді — почала танцювати.
Повільно, босоніж, прямо посеред кімнати, у тіні полум’я.

Вона рухалася, ніби боялася розбудити світ.
Олег поклав гітару й встав, приєднався до неї.
Вони танцювали вдвох, у тиші, яку зрідка розрізав потріск гнітка свічки.

І тоді стало ясно: це не просто вечір після розпису.
Це вечір, коли життя почалося заново.
Без фальші, без страху, без минулого, яке болить.

Тільки вони, сніг за вікном і тиха мелодія любові, яку більше ніхто не чув — бо вона належала лише їм