Глава 77

                          Пісня, що лікує

З самого ранку Вовчанськ виглядав інакше.
Небо було чистим, прозорим, і мороз малював на вікнах химерні візерунки — тонкі, немов нитки пам’яті, що сплітали минуле й теперішнє.
День, здавалося, сам готувався до чогось світлого.

У квартирі Орисі пахло кавою й свіжим воском — вона натирала свічники, поправляла волосся, кілька разів перевіряла сукню.
Її серце билося швидше, ніж кроки годинника.
Олег стояв біля вікна, дивився, як над дахами повільно здіймається зимове сонце.
— Сьогодні якось тихо, — промовив він. — Наче саме повітря боїться зайвого звуку.
— То, може, воно теж хвилюється, — усміхнулася Орися. — Як і ми.

Він підійшов ближче, допоміг їй застебнути застібку на сукні.
— Ти… — він хотів щось сказати, але замовк, просто доторкнувся до її щоки. — Ні, я не знайду правильних слів.
— І не треба, — відповіла вона, стиха. — Головне, що ти тут.

---

На вулиці все було біле, як аркуш перед першим реченням.
Вони йшли повільно, тримаючись за руки, і кожен їхній крок залишав маленькі сліди — ніби підписи під тим, що попереду новий розділ.
На перехресті старенька продавала квіти — засніжені троянди в паперових обгортках. Олег купив одну, вклав у руку Орисі.
— Щоб ти мала щось квіткове навіть у мороз, — сказав він.
— А щоб ти не забував, що навіть у мороз може бути життя, — усміхнулася вона.

Біля ДРАЦСу вже чекали кілька людей — знайомі, друзі, волонтери.
І серед них — Сашко.
Він стояв рівно, без милиць, у темному пальті, з гітарою в руках. Його лице було худим, але світлим.
— Ви тільки подивіться на нього! — вигукнула Орися. — Ти справжній герой!
Сашко засміявся, трохи заїкаючись:
— Не герой. Просто вчуся ходити… і жити наново.Олег обійняв його.
— Ми горді, що ти тут.
— Я ж обіцяв, що прийду. І… трохи заспіваю.

---

У залі ДРАЦСу було тепло. На підвіконні стояли маленькі ялинки, обмотані світловими гірляндами.
Хтось поставив музику, але потім вимкнув — усі хотіли, щоб було тихо.
У тій тиші навіть подихи звучали урочисто.

Орися стояла поруч із Олегом, тримаючи його за руку.
Коли вона підписувала папір, у неї тремтіли пальці, а в очах блищали сльози.
— Усе, — сказала працівниця, — тепер ви — родина.

І саме в цю мить Сашко вийшов уперед.
Він подивився на них, вдихнув і… заграв.

Перші акорди лунали тихо, але впевнено.
Його голос трохи зривався, заїкався, але в кожному слові було життя, справжнє, не прикрашене.

> — Гуляв було колись сам по собі,
Тепер з тобою, чарівна зовні!
Ти єдина на все життя!
І такої не бачив світ,
Коли небо і земля
Танцюють у тобі!
Танцюй зі мною!

Його пальці тремтіли, але не спинялися.
Він співав не для натовпу — для себе, для тих, хто навчився стояти після падіння, хто вижив і все одно вибрав любов.

У Орисі по щоках текли сльози — тихі, світлі.
Вона тримала руку Олега міцніше.
Він слухав, і в грудях стискалося так, що годі було говорити.

Коли Сашко дійшов до останніх рядків, у залі стояла мертва тиша.
Навіть свічки, здавалось, не потріскували.
А потім — аплодисменти. Щирі, довгі, з теплом.

Сашко зніяковіло опустив голову.
— Я… я не думав, що… — він посміхнувся. — Це перший раз, коли я співаю без страху.
— Бо сьогодні не треба боятися, — сказала Орися. — Сьогодні — життя.

---

Коли вони вийшли надвір, сніг сипав, як у фільмі.
Повітря було густе, біле, майже нереальне.
Сашко стояв біля сходів, тримаючи гітару.
— Дякую, що запросили, — сказав він. — Це день, який я не забуду.
— Це ми дякуємо, — відповів Олег. — За пісню. І за те, що нагадав, у чому сила.

Сашко кивнув, глянув угору, де між снігом блимало зимове сонце.
— Я довго думав, — сказав він. — Сила не в зброї. Сила — у тому, щоб знову відчути, як б’ється серце.

---

Ввечері вони повернулися додому.
На столі стояла чашка гарячого чаю, поруч — біла свічка, яку Орися запалила перед виходом.
Вона зняла пальто, підійшла до вікна.
— Ти чув, як він співав?
— Так. І я думаю, що в той момент у світі стало трохи більше світла.

Олег обійняв її.
Їхні руки зімкнулися, і вони стояли мовчки.
За вікном падав сніг — тихий, безкінечний, як життя, що продовжується, попри все.

А десь, можливо, у лікарняному коридорі чи на пустій площі, Сашко знову брав гітару до рук і тихо співав собі під ніс:

> “Танцюй зі мною…”

І кожен, хто чув ту пісню, відчував, що світ, хоч і зранений, але ще дихає.
І що любов — це завжди перемога