Глава 76

                    День, що пахне димом

Ранок у Вовчанську розпочався тихо.
Так тихо, що навіть годинник у кухні здавався занадто гучним.
За вікном — білий туман, що стелився між хатами, мов ковдра.
Січень стояв на повну силу, і кожен вдих був холодом, який щипав легені.

Орися прокинулась від шелесту.
Олег уже був на ногах — складав свої теплі речі у рюкзак, перевіряв термос.
— Ти знову так рано, — сказала вона, ще не до кінця прокинувшись.
— Є завантаження. Треба встигнути до десятої.
— Я зроблю каву.
— Не треба, я візьму твою з кав’ярні. Там вона тепліша, — усміхнувся він.

Він торкнувся її чола губами, і в цьому короткому дотику було стільки всього — турботи, втоми, звички, любові, тиші.
Так, як буває у двох, що вже не грають у слова.

---

Орися відкрила кав’ярню трохи раніше, ніж зазвичай.
Усередині було холодно, дим від буржуйки не хотів іти в трубу, і вона, кутаючись у светр, спершу сміялася, потім сердито бурмотіла:
— Та ну, знову? Хоч сьогодні не диміти, га?

Зрештою, піч піддалась.
Запах кави розчинився у повітрі, і з вулиці одразу потягнулися люди.
Спершу медсестра з амбулаторії — втомлена, але усміхнена. Потім хлопець із волонтерів, який завжди жартував, що приходить сюди “по натхнення, не по каву”.
А далі — старенька бабуся, що приходила просто поговорити, бо вдома тихо.

— У вас тут як у теплій хаті, — сказала вона, обережно обхопивши чашку. — От би всюди так.
— Було б добре, — відповіла Орися. — Але ж головне — щоб хоч десь було тепло.

Бабуся глянула на неї довше, ніж зазвичай.
— У вас очі спокійні стали, дівчинко.
— Може, просто зима, — усміхнулась Орися.
— Ні. То не зима. То коли жінка вже знає, що поруч є свій дім.

---

Олег тим часом їхав у фургоні разом з двома хлопцями-волонтерами.
Дороги — слизькі, колеса ковзали по снігу, але настрій був рівний.
У кузові — генератор, ящики з крупами, ковдри.
Вони мали доставити все в одне віддалене село.

По дорозі хлопці говорили про дрібниці: про футбол, про мороз, про те, що хочеться просто одного дня заснути без сирени.
Олег мовчав. Дивився на поля — безкраї, білі, з обмерзлими кущами.
Іноді він думав, що саме ці поля — мов пам’ять: тримають у собі і біль, і спокій.

Коли машина зупинилася, він допоміг розвантажити, перевірив списки, поговорив із місцевими.
А тоді, вже коли вони збиралися повертатись, одна дівчинка винесла йому малюнок.
На ньому — сонце, дві постаті і підпис: “Дякую, що ви прийшли”.

Він сховав той аркуш у кишеню.
Пальці змерзли, але серце потепліло.

---

Повернувшись до міста, він одразу зайшов до Орисі.
У дверях дзенькнув дзвіночок, і вона підняла голову.
— Ти вже?
— Вже. І з подарунком.
— З яким?
— Дивись.

Він витягнув малюнок і розгорнув перед нею.
Вона спершу мовчала, потім просто кивнула, і в очах з’явилось щось ніжне.
— Гарне сонце.
— Так. І двоє поруч.
— Як ми.

Вони обмінялися поглядами, і в тому мовчанні було все: дороги, втому, зиму, людей, що тримаються.

---

Під вечір, коли останній клієнт пішов, Орися зачинила двері на засув і сіла навпроти нього.
Світло лампи кидало на їхні обличчя теплий відблиск, і кава між ними диміла, пахла димом, корицею й спокоєм.

— Ти колись думав, що ось так — просто сидітимемо, і буде добре? — спитала вона.
— Думав. Але не вірив, що доживу до цього “добре”.
— А тепер?
— Тепер — живу.

Вона простягнула руку, торкнулася його пальців.
— Я хочу, щоб ми не поспішали. Ні з чим. Нехай буде просто день за днем.
— Нехай. Тільки разом.

Він мовчки підняв її руку до губ, поцілував.
А за вікном почав падати сніг — густий, важкий, справжній.
І здавалось, ніби саме небо благословляє їхній спокій.

---

Того вечора у Вовчанську не було тривог.
Лише звуки диму, що виходив із труб, запах дров і короткі людські розмови на вулицях.
Світ стояв на місці, і це було найкраще, що могло статися.

А в маленькій кав’ярні на розі світилися вікна — два силуети за столом, дві чашки кави, два серця, що витримали все