Глава 75

                                   Після січня

Світ змінився тихо.
Не гримнув, не спалахнув — просто одного ранку Орися прокинулася, і повітря здалося іншим.
М’якшим, теплішим. Навіть холод у хаті вже не здавався гострим.
На столі стояли дві чашки з недопитим чаєм, кілька мандаринів і біле свідоцтво, що світилося під лампою, як нова сторінка життя.

Січень у Вовчанську тривав повільно.
Сніг лежав товстим шаром, і навіть звуки тут мали кроки — кожен тихий, обережний, ніби боявся потривожити спокій.
Олег встав раніше. Поставив чайник, запалив буржуйку, розтопив крихітку полін і посміхнувся, коли почув, як вона перевертається у ліжку.

— Уже ранок? — сонно.
— Вже давно. А ти все спиш, як дитина.
— Бо я тепер офіційно маю право поспати, — озвалася вона, не відкриваючи очей.

Він підійшов, торкнувся її волосся.
— Моя дружина, — прошепотів так, ніби боявся, що слово зникне, якщо сказати голосно.
Вона розплющила очі, усміхнулася.
— Ще не звикла, як це звучить.
— А я вже не уявляю, щоб інакше.

---

Після сніданку вони розійшлися кожен у свої справи.
Орися — у кав’ярню, що стояла на розі вулиці, де вивіска “Кава та тиша” ледве трималася після сильного вітру.
Олег — до волонтерського складу, перевіряти нові поставки речей для бригад.

Вулиці були сірі, але чисті.
Діти тягли санчата, старші жінки — торбинки з хлібом, а повітря пахло димом і снігом.
Вовчанськ жив, попри все. І цей звичайний рух — мов пульс, що тримає ціле місто на ногах.

Орися відімкнула двері кав’ярні, включила світло.
Стіни зустріли її тишею.
На плиті вже чекала кава, яку вона ставила ще вчора ввечері, — та сама, міцна, гіркувата.
Вона підклала дрова в піч, стерла з вікна тоненьку крижану сітку й усміхнулася:
— Ну що, почнемо день.

До обіду в кафе заходили знайомі обличчя — медики, волонтери, навіть один учитель, який приносив дітям малюнки для передачі на фронт.
Кожен зупинявся, брав чай або каву й говорив кілька простих фраз, але в кожній з них — було життя.
“Тримаємось”, “Головне — світло є”, “А ти бачила, як сніг сьогодні падає?”

І кожного разу, коли дзвонив дзвіночок на дверях, у серці Орисі щось тепліло.
Бо це означало: ще один день — прожитий, ще одна мить — не дарма.

---

Олег тим часом працював на складі.
Він збирав ящики, перевіряв генератори, розвозив пакунки по селах.
Його руки вкривалися пилом і морозом, але очі залишалися спокійними.
— Ти не втомився, командире? — жартували хлопці.
— Втомлююсь тільки без роботи, — відповідав він.

Інколи, коли чергова машина зникала за поворотом, він зупинявся, витягав телефон і відкривав її повідомлення.
“Не забудь поїсти. І повернись, бо чай охолоне.”
Він завжди відповідав коротко: “Повернуся. Обіцяю.”

---

Вечір прийшов непомітно.
Місто вкуталося у біле мовчання.
Коли він повернувся, на підвіконні вже горіла свічка, а в повітрі пахло медом і корицею.

— Прийшов? — її голос, теплий, як ковдра.
— Прийшов. І, здається, трохи замерз.
— У мене якраз какао. З корицею, — сказала вона, наливаючи у чашку.

Вони сіли біля вікна. За склом падав сніг, тихо, як у фільмах, де щасливий кінець завжди після тиші.
Олег глянув на неї й мовив:
— Знаєш, усе ніби те саме. І кава, і вулиці, і люди… Але всередині все по-іншому.
— Бо тепер ми — “ми”, — сказала вона.
— Так. І знаєш, я ловлю себе на тому, що навіть у шумі міста чую твій голос.

Орися усміхнулася, поклавши голову йому на плече.
— Хочеш, розповім, як я сьогодні зранку вітала людей у кав’ярні?
— Хочу.
— Кажу: “Доброго дня. І тримаймося, бо ми вже не просто виживаємо — ми живемо.” І всі почали усміхатись. Навіть той дідусь, який завжди бурчить.
— Оце і є твоя сила, — тихо відповів він. — Ти можеш зробити день кращим навіть тоді, коли світ темніє.

---

Ніч прийшла, як завжди — з тріском морозу, з далекою тишею, що огортала місто.
Они сиділи біля вікна, спостерігаючи, як ліхтарі малюють на снігу золоті кола.
Світло від свічки падало на біле свідоцтво, що лежало на столі.
Він взяв його до рук, провів пальцями по її імені, по спільному прізвищу.

— Знаєш, я не думав, що папір може важити стільки.
— Бо це не папір, — сказала вона. — Це все, що ми пройшли.

Він кивнув.
— І все, що ще попереду.

Орися притулилася до нього, слухаючи, як за стіною тихо виє вітер.
— Як думаєш, що буде далі? — спитала вона.
— Не знаю, — відповів він чесно. — Але якщо поруч ти — я не боюся.

Тиша, що впала між ними, була не порожньою.
Вона дихала. Теплом, життям, миром.
І десь у середині кожен з них знав:
найважливіше вже сталося.
А все інше — просто дні, які вони переживатимуть разом.