Глава 74

                            Тиша перед “так”

Зима у Вовчанську видалася така, що здавалось — сам час зупинився.
Білий, глибокий сніг вкривав дахи, старі паркани, дроти, що звисали над вулицями.
Навіть звук тут був інакший — ніби приглушений, м’який, як у кімнаті, де всі сплять, а годинник тихо відраховує хвилини.
Місто дихало повільно. Люди ходили з опущеними плечима, несучи торбинки, дрова, хліб — усе, що тримало їхнє життя на плаву.

Орися поверталася з кав’ярні біля старого ринку. Там, де завжди пахло тістом, какао і теплом.
Сніг скрипів під ногами, повітря пахло димом і хвоєю. Вона притискала до грудей пакунок із хлібом і кілька теплих пиріжків — залишки після зміни.
Здавалося, що ці маленькі радощі — і є все, з чого складається зима.
Ходити знайомими вулицями, де кожен ліхтар — мов рідний, і знати, що в кінці дороги тебе чекає світло у вікні.

Коли вона відчинила двері, у хаті стояв запах чаю й тріскотів вогонь у буржуйці.
На столі — коробки з вовняними речами, акуратно перев’язані мотузками.
Олег сидів біля вікна, схилившись над аркушами, і щось записував у блокнот.
Його руки були трохи обвітрені, на рукавах куртки — сліди від мазуту.
Він підвів голову й усміхнувся так, що в грудях у Орисі щось затремтіло.

— Прийшла? — спокійно, майже пошепки.
— Прийшла. Замело трохи, але не страшно.
— Я вже думав, доведеться йти тебе шукати.

Вона зняла пальто, струсила сніг, підійшла ближче.
— Ти знову пахнеш морозом. І димом.
— І трохи мазутом, — засміявся він. — Ми сьогодні розвантажували генератори, руки досі чорні.

Орися доторкнулася до його пальців.
— Головне, що теплі.
— Бо ти поруч, — відповів він і обійняв її.

Вони стояли так довго, просто слухаючи, як вітер стукає у шибку.
У цих обіймах не треба було нічого казати.
Світ за вікном був гучний, холодний, непевний, а тут — тільки двоє, буржуйка й тихе дихання.

---

Після вечері вони сіли біля вікна, запалили свічку.
Сніг падав повільно, важко, як у дитинстві, коли здавалося, що він ніколи не закінчиться.
Світ за межами вікна зник — лишився лише їхній маленький простір тиші, де горів вогонь і дихав спокій.

— Сьогодні приходила дівчина, — тихо почала Орися. — Замовляла весільні тістечка. Так хвилювалася, що тримала цукор не тим боком. І я подумала...
— Що час і нам про це поговорити? — він усміхнувся.
— Мабуть. Ти ж казав — після свят.
— Я не просто казав, — відповів він, дістаючи щось із кишені. — Я сьогодні був у РАЦСі.

Орися підвела очі.
Він поклав перед нею маленький конверт.
— Узяв список документів. І спитав про дати. Третє січня — вільне.
— Третє… — вона всміхнулася крізь легкий подих. — Ти пам’ятаєш.
— Як забути? Три — наше число. Три місяці ми були порізно, три твої листи витягнули мене тоді, коли, здавалось, нічого вже не залишилось. І три рази я казав собі: якщо доживу — знайду тебе.

Вона не стримала сліз.
— Я так боялася, що ти не повернешся.
— Я боявся того самого, — сказав він. — Але зараз — ми тут. І нікуди більше не треба.

---

Наступного ранку вони пішли до Вовчанського РАЦСу.
Небо було чисте, мороз дзвенів у повітрі, а під ногами хрумтів сніг.
Людей майже не було.
Лише старий чоловік ішов попереду з букетом гілочок ялини, і від того видовище стало якимось світлим.

Вони стояли поруч біля столу, заповнюючи заяву.
Кожне слово, кожна літера здавалися святом.
Їхні руки часом торкалися, і кожного разу в Орисі стискалося серце — так просто, так по-справжньому.

— Прізвище залишаєте чи міняєте? — спитала жінка у віконечку.
Орися глянула на нього й усміхнулася:
— Міняю.

Олег подивився на неї так, ніби вперше.
— Дякую, — прошепотів.
— За що?
— За те, що залишаєшся.

Коли вони вийшли надвір, сніг сипав густо.
Він притягнув її до себе, і світ став малим, затишним, мов ковдра.
— Тепер офіційно, — сказав він.
— І в мене ще два тижні бути просто Орисею?
— І мені — два тижні, щоб повірити, що не йду більше нікуди без тебе.

---

Вони повернулися додому через базар — купили мандарини, кілька свічок і маленьку ялинку в горщику.
На кухні пахло цедрою й корицею, на підвіконні стояли гілки сосни, прикрашені нитками.
Орися записувала у зошит список:

– купити шампанське
– замовити довідку
– забрати свідоцтво
– не забути усміхнутися на фото

— Останній пункт найскладніший, — сміється вона.
— Ні, — відповів Олег. — Бо ти усміхаєшся навіть тоді, коли не хочеш.

Він узяв її за руку, і все стало простим.
Ніби навколо — не війна, не холод, не тривоги, а просто життя.
Справжнє. Зі снігом, чаєм, руками, що гріють.

---

Олег ще кілька разів їздив на склад — допомагати, передавати пакунки.
І кожного разу приносив щось мале, але важливе:
маленьку гілочку, дерев’яне серце, зроблене дітьми, чи просто слова “все буде добре”, написані на клаптику паперу.
І щоразу, заходячи в дім, він казав одне й те саме:
— Я вдома.
І кожного разу вона відповідала:
— І це найкращі слова у світі.

---

Напередодні Нового року Вовчанськ засвітився.
Не так, як колись — без яскравих вогнів і музики, але з тихим, щирим теплом у вікнах.
На площі поставили невелику ялинку, і біля неї стояли діти — співали, сміялися, трималися за руки.
Орися зупинилася на хвилину, дивлячись, і відчула, як у грудях розквітло щось тепле.

Того вечора вони сиділи на підлозі, пили чай із мандаринами й слухали старі пісні.
Вогонь у печі кидав відблиски на їхні обличчя.
Вона спостерігала за ним, як він лагодить ніжку стільця, і подумала:
спокій — це не коли все добре.
Спокій — це коли поруч є хтось, хто не йде, навіть коли все валиться.

---

Коли вийшли надвір, сніг падав великими пластівцями, ліхтар світив тьмяно, мов крізь сон.
Олег стояв поруч, тримав її руку у своїй.
— Через два тижні, — прошепотів він.
— Через два, — повторила вона. — І тоді вже без “може”.
— І без “потім”. Тільки “так”.