Глава 73

       День, коли світ трохи зупинився

Ранок почався тихо — без поспіху, без тривог, лише з рівним подихом поруч.
Сніг падав уже з ночі, і тепер ліг білою ковдрою на все місто, приглушуючи навіть звуки.
Здавалося, ніби хтось вимкнув світ на паузу, щоб люди могли просто побути — без новин, без дзвінків, без болю.

Орися прокинулася першою.
Вона лежала кілька хвилин, слухаючи, як дихає Олег, і ловила кожен звук — рівний, спокійний, такий живий.
Його волосся впало на чоло, а рука звисала з краю ковдри.
Вона усміхнулася, не зрушивши з місця.
Такий він був тільки вдома — без форми, без бронежилета, без утомленого погляду. Просто — він.

Вона піднялася, вдягла теплі шкарпетки, зайшла на кухню.
Запалила газ, поставила турку. Кава зашипіла, розливаючи по кімнаті запах, який завжди означав: “Ми вдома”.
Додала дрібку кориці — Олег любив, коли кава мала легкий присмак свята.

За кілька хвилин він з’явився у дверях, сонно, із розкуйовдженим волоссям.
— Мені здається, що ранок пахне миром, — сказав він, присівши за стіл.
— Поки що, — усміхнулась вона. — Не розбуди його.

Він ковтнув гарячої кави, зітхнув і втупився у вікно.
— Диви, як сипле.
— Це знак, що треба нікуди не поспішати.
— Нарешті ми це заслужили, — сказав він і доторкнувся до її руки.

---

Після сніданку вони довго сиділи, просто мовчали.
Рідкісна розкіш — не говорити. Не потрібно нічого пояснювати, коли все зрозуміло без слів.

Орися потім дістала стару ковдру й закуталася, сидячи біля вікна.
— Пам’ятаєш, як ми мріяли про спокійний день?
— Пам’ятаю, — відповів він, притулившись поруч. — Я тоді не повірив, що такі ще бувають.

Вона засміялася, і звук її сміху розтопив навіть зимове світло.

---

Опівдні вони вийшли надвір.
Місто стояло у білій тиші — дерева схилилися, сніг хрустів під ногами.
Вони йшли вузькою вуличкою, тримаючись за руки, і Олег час від часу поправляв їй шарф, ніби боявся, що вона замерзне.

— У мене відчуття, що ми в іншому світі, — сказала Орися.
— Може, це і є наш світ, просто на кілька годин нам його повернули.

На ринку біля площі продавали гарячий шоколад, медові пряники, і навіть малі діти ліпили сніговика.
Вона купила два паперові стакани кави, передала один йому.
— Тримай. За наш вихідний.
— За наш спокій, — відповів він, і вони торкнулися стаканами, ніби це були келихи.

---

Вони пішли у парк, де алеї вже давно ніхто не чистив.
Сніг був по щиколотки, і кожен крок лишав глибокий слід.
Він кинув у неї сніжкою, вона — у відповідь.
Сміх лунав серед дерев, і цей звук здавався гучнішим за все місто.

Вона впала у сніг, лежала й дивилася в небо.
— Ти знаєш, — сказала, — я хочу, щоб у нашому житті було якомога більше таких простих моментів. Без фото, без доказів. Просто щоб пам’ятати.
— Ми вже маємо їх, — тихо відповів він. — І цей — один із них.

Він простягнув руку, допоміг піднятись, і вона торкнулася його щоки — холодної від морозу.

---

Вдома вони роздяглися, поставили чайник.
Орися включила радіо — там грала стара зимова мелодія, щось лагідне, майже домашнє.
Вони готували вечерю разом: він різав овочі, вона місила тісто для пирога.
— У нас виходить непогана команда, — сказав Олег.
— Та ми взагалі найкраща команда, — відповіла вона. — Особливо коли не треба поспішати.

Вони сіли за стіл.
На тарілках парував суп, а на підвіконні горіла свічка.
Світло від неї хиталося, як від подиху.

— Олеже, — почала вона після хвилини мовчання, — я подумала…
— Що саме?
— Ми вже все пройшли разом. Війну, розлуку, тривоги, лікарні, навіть безсонні ночі. Може, час пройти і найспокійніше випробування — наше власне «так»?
Він подивився на неї довго, серйозно, потім повільно усміхнувся.
— Я теж хотів сьогодні це сказати. Навіть думав, як почати.

Вона поставила ложку, схрестила руки.
— І як би ти почав?
— Мабуть, отак.
Він узяв її руку, стиснув міцно, тепло.
— Я хочу, щоб ми розписалися після свят. Без пафосу, без галасу. Просто ми двоє, свідки і трохи снігу за вікном.
— Коли саме?
— Третього січня. Бо три — це ми.

Вона усміхнулася крізь вологу в очах.
— Тоді хай буде третє.

---

Вечір опустився тихо, немов боявся зруйнувати їхню згоду.
Вони сиділи біля вікна, пили чай, дивилися, як ліхтарі танцюють у снігу.
Усі розмови закінчилися, залишилося лише відчуття — глибоке, просте, мирне.

— Ти знаєш, — сказала Орися, — якби можна було зупинити час, я б залишила саме цей момент.
— Я теж, — відповів він, і притиснув її до себе. — Бо тут усе правильно.

За вікном світло падало на сніг, а у квартирі дихав спокій.
І здавалося, що навіть зима, така холодна й тиха, слухає їх і не хоче йти