Глава 71

                Сніг за вікном і дві чашки 

Сонце розтікалося по підлозі золотими плямами, ніби саме хотіло розбудити їх обох. У квартирі було дивовижно тихо — жодних сирен, гулу новин чи звуків поспіху. Лише ранковий запах кави, теплий хліб у тостері й муркотіння старого кота, що ліниво грівся біля батареї.

Олег встав раніше. Він любив цей час — коли можна не квапитись, коли Орисю ще кутає сон, а місто ще не розкрило очі повністю. На кухні все вже було готове: два горнятка, його улюблена кава з гірчинкою і її — солодша, з вершками.

Орися з’явилась у дверях, загорнута в плед, з легким безладом у волоссі.
— Я мала вставати раніше, — пробурмотіла вона, сідаючи навпроти.
— Ти заслужила хоч один спокійний ранок, — відповів він. — Без тривог. Без новин. Просто ми.

Вона посміхнулась, взяла чашку обома руками — і на хвилину замовкла. Вікно було відкрите, з вулиці долітав аромат свіжого хліба з пекарні, кроки перехожих, дзвін трамваю. Звичайні звуки життя, які колись здавались такими буденними, а тепер — такими дорогими.

— Пам’ятаєш, як ми колись прокидались під сирену? — тихо сказала вона. — Я тоді навіть не встигала вдягнути светр, просто хапала документи…
— Пам’ятаю, — відповів він. — Але сьогодні інший день. І я хочу, щоб таких було більше.

Вона глянула на нього довше, ніж звично. У цих словах було щось більше, ніж просто побажання спокою. Наче він десь у середині ще боявся, що цей ранок може бути останнім спокійним.

Орися встала, зібрала волосся, застібнула куртку.
— Я побіжу, у нас сьогодні перевірка.
— І обід візьми, — нагадав він, підсуваючи контейнер.
— Ти мій контроль якості, — усміхнулась вона. — А ти що робитимеш сьогодні?
— Піду на склад, допоможу хлопцям, потім заїду до Миколи — каже, треба глянути машину.

Вона нахилилась, поцілувала його в щоку.
— Головне — не перенапружуйся.
— Та я вже не той хлопець, що раніше, — з удаваною серйозністю сказав він. — Тепер я офіційно “домашній тил”.
— Мій тил, — тихо додала вона й вийшла за двері.

Коли двері зачинилися, квартира знову наповнилася спокоєм. Олег поставив чашку в раковину, на хвилину спинився біля вікна. Внизу проходили люди — жінка з букетом айстр, двоє дітей з рюкзаками, старий чоловік із газетою. Місто жило. І це саме по собі вже було дивом.

Він увімкнув радіо — замість новин лунала тиха музика. І в ту мить Олег усміхнувся сам до себе. Так, вони обидва знову йшли у звичний день, але тепер у цьому звичному було щось святе. Бо мир — це не коли нічого не стається. Мир — це коли можна просто випити кави з тим, кого любиш