Глава 70

           Вечір, у якому дихає спокій

Місто повільно гасло після робочого дня.
У повітрі стояв запах асфальту, дощу і теплого хліба з булочної на розі. Ліхтарі спалахували один за одним, немов хтось розпалював їх руками, щоб зігріти вулиці після втоми. Люди поспішали додому — у когось пакети з супермаркету, у когось букети, хтось ішов, тримаючи дитину за руку. Вечір був такий звичайний, та водночас — дивовижно тихий.

Орися поверталася з роботи, де день минув швидко, але важко. Її плечі боліли від напруги, у голові гули голоси клієнтів і дзвінки, проте всередині було відчуття тепла. Вона знала — вдома її чекає Олег. І ця проста думка гріла сильніше, ніж будь-який чай.

Біля дверей квартири вона на мить зупинилася. Тиша. Потім — тихий скрип замка.
У коридорі пахло чистотою й чимось знайомим — тушкованими овочами.

— Привіт, — озвалася вона, зачиняючи двері.
— Привіт, — Олег вийшов із кухні у футболці й джинсах, тримаючи ложку в руці. — Як день?
— Як завжди. Але вже краще, — усміхнулася вона. — Бо бачу тебе.

Він підняв брови, усміхнувся у відповідь.
— Тоді сідай. Я вирішив, що сьогодні черга за мною.

На столі вже стояла вечеря — запечена картопля, салат, хліб, а поруч — чайник, що ледь шумів. Вікно трохи прочинене, і вітер колихав фіранку, впускаючи холодне повітря з ароматом снігу.

Орися сіла, підперла щоку рукою.
— Я все ж не звикну, що ти вмієш готувати краще за мене.
— Не правда, — засміявся Олег. — Просто сьогодні захотів тебе здивувати.

Вони їли повільно, не поспішаючи. Час розтікався, як мед.
Розмовляли про день, про дрібниці — як у новому магазині підняли ціни, як їхній сусід знизу знову слухав музику до півночі, як кота біля під’їзду нарешті хтось підгодував.

Коли тарілки спорожніли, Олег налив чай.
— Я думав сьогодні про нас, — сказав він, дивлячись на її руки. — Про те, як усе починалося.
— І що подумав? — тихо спитала вона.
— Що, мабуть, найважливіше — не те, як ми зустрілися. А те, що не відпустили.

Вона мовчала, тільки посміхнулася.
— Знаєш… — прошепотіла, — я іноді боюся прокинутись і зрозуміти, що все це мені наснилося.

Олег узяв її долоню.
— Не наснилося. Ми справжні. І навіть коли важко — це теж справжнє.

Вони посиділи ще трохи мовчки. Потім він встав, підійшов до вікна. На вулиці падав сніг — дрібний, тихий, такий, що здавалося, ніби сам повітря стає м’якшим.

— Послухай, — сказав він. — Ти чуєш, як місто дихає?
— Тихо, але живе, — відповіла вона, підходячи до нього.

Вони стояли поруч, дивлячись на вогні.
Десь далеко — дим із труби, гуркіт тролейбуса, сміх дітей. Усе це зливалося в один спокійний шум, який ніби нагадував: попри втому, попри невизначеність, життя триває.

Орися поклала голову йому на плече.
— Знаєш, — прошепотіла, — я хочу, щоб у нас завжди були такі вечори. Без поспіху. Без страху.
— І будуть, — сказав він. — Ми самі їх збережемо.

Тиша обійняла кімнату.
Світло ліхтаря ковзнуло по їхніх обличчях, і здавалось, що в цю мить навіть повітря зупинилося, щоб не порушити цей спокій