Глава 69

               Ранок, що пахне кавовими зернами 

Ранок приходив повільно — ніби боявся розбудити їх надто рано.
За вікном ще лежала ніч, але десь у глибині неба вже займалася світла смужка — тиха, м’яка, майже непомітна.
Сніг перестав іти, і на дахах лежав білий, чистий покрив, який мерехтів, коли перші промені торкалися країв будинків.

У квартирі було тепло.
Тихо потріскували батареї, чайник на плиті ледве шелестів, а з кухні тягнувся запах кави — терпкий, насичений, із нотками кориці.
Орися стояла біля вікна у довгому светрі, загорнувшись у плед.
В руках — чашка.
Вона повільно пила каву, вдивляючись у двір, де люди ще тільки починали прокидатися:
сусідка вигулювала собаку, хлопчик тягнув рюкзак, двірник згрібав сніг у купи.
Життя текло спокійно, звичайно. І це "звичайно" було для неї найціннішим.

Вона любила такі ранки — коли ще ніхто не говорить, коли в повітрі є тільки пар і спокій.
Коли можна вдихнути й відчути, що живеш.
Що ти вдома.

---

Олег з’явився на кухні босоніж, скуйовджений, трохи сонний, але з усмішкою, яку вона впізнавала з першого кроку.
— Ти вже прокинулась? — промовив він, притискаючись плечем до дверної рами.
— Мені снився шум хвиль, — відповіла вона, не обертаючись. — Може, тому.
— От бачиш, навіть у снах тобі спокій не дає тиша, — засміявся він.

Вона озирнулася.
— Каву зробити?
— Якщо в тебе ще є кориця — тоді так. Без неї вже не те.
— Є, — усміхнулася вона. — Я запаслася після твоїх слів.

Він підійшов ближче, обійняв її за талію, притулився чолом до її волосся.
Вона відчула, як його долоні — теплі, трохи шорсткі — лягли їй на плечі.
Від цього дотику стало затишно, як від ковдри, яку хтось ніжно накинув на ніч.

— Як спалося? — спитала вона.
— Добре, — сказав він. — Уперше за довго не снилися вибухи.
— Бо був мирний вечір, — відповіла вона. — І кориця допомагає.

---

Поки він снідав, вона готувала бутерброди на обід.
Сонце вже пробивалося у вікна, малювало на столі плями світла.
Олег сьорбав каву, дивився на неї, як на звичне диво.

— У тебе сьогодні важкий день? — спитала вона.
— Не знаю. Ми знову маємо розвантажувати медикаменти у шпиталі. А потім, можливо, зустріч із хлопцями з відділення.
— Ти не втомився? — тихо спитала вона.
— Втомився, — чесно відповів він. — Але коли бачиш, як хтось після поранення знову починає ходити — ніби все стає не марним.

Вона поставила перед ним тарілку й нахилилася, торкнувшись його чола.
— Ти робиш більше, ніж думаєш.
— І ти, — сказав він, глянувши на неї. — Ти вариш каву, що пахне домом. І це важить не менше.

---

О восьмій вони збиралися виходити.
Кімната ще тримала тепло після сну — повітря пахло тканиною, кавою й трохи димом від свічки, яку вона запалила ввечері.
Орися зашнурувала чоботи, перевірила термос, документи, ключі.
Олег одягав куртку, а вона поправляла йому комір, як завжди.

— Не забудь шапку, — сказала вона.
— Я її взяв, — відповів він, піднімаючи очі. — І обіцяв повернутися до вечора.
— Я чекатиму, — сказала вона просто.

На мить вони стояли мовчки біля дверей.
Між ними — тиша, яка говорила більше за будь-які слова.
Він обійняв її міцно, коротко.
— Бережи себе, добре?
— І ти, — відповіла вона. — І не забувай, що тебе тут чекають.

---

Вони вийшли на вулицю разом.
Ранок був свіжим, морозним, але чистим.
Повітря пахло димом від камінів і свіжим хлібом із пекарні на розі.
Місто прокидалося: гуркіт трамваїв, гавкіт собак, дитячий сміх біля школи, далекі голоси продавців.
Життя поверталося до ритму, ніби нічого не сталося.
І тільки ті, хто жив поруч із війною, розуміли цінність цих дрібниць — коли можна просто йти на роботу, а не бігти в укриття.

На розі вулиці вони зупинилися.
Їй — направо, йому — наліво.
Орися зняла рукавичку, торкнулася його руки.
— Побачимось увечері.
— Побачимось, — кивнув він. — І, будь ласка, не хвилюйся, якщо затримаюсь.
— Я хвилюватимусь у будь-якому випадку, — сказала вона. — Але вечеря чекатиме.

Він засміявся, провів пальцями по її щоці — і пішов.
Вона стояла кілька секунд, дивлячись йому вслід.
Сніг знову почав падати. Малими, легкими пластівцями.
І здавалося, що світ — хоч і змучений, але все ще може бути добрим.

---

Орися дістала телефон, відкрила нотатник і написала коротко:

> “День почався спокоєм. Хай би так було завжди.”

Потім сховала його в кишеню, вдихнула на повні груди — і пішла до зупинки.
Десь попереду починався новий день, і вона знала: доти, поки є такі ранки, поки хтось чекає вдома — усе ще можна витримати