Глава 67

                  Теплий ранок після рішення

Ранок прийшов тихо, лагідно, без поспіху.
Світ за вікном був білим, чистим, ніби саме життя вирішило почати все з нової сторінки.
На дахах лежав сніг, у повітрі стояв запах морозу й кави з сусідньої кав’ярні.
Місто ще дрімало, сповите напівсвітлом, що проникало крізь фіранки.

Орися прокинулася першою.
Сон не тримався — у голові все ще крутилися вчорашні розмови, усмішки друзів, їхні щирі побажання після того, як вони з Олегом розповіли про своє рішення.
Вона повернулася до нього обличчям.
Олег спав спокійно, дихаючи рівно, трохи нахмуривши брови, наче навіть уві сні не міг зовсім розслабитись.
Його рука лежала на ковдрі, долоня — відкрита, тепла.

Орися тихо підвелась, накинувши светр.
Кухня зустріла її звичним теплом — запах кави, свічка на підвіконні, кілька сонячних променів, що пробивалися крізь тюль.
Вона увімкнула чайник і притулилась до батареї, дивлячись, як за вікном прокидається світ.

На сковороді шипів омлет, у духовці грілася булочка, і все це створювало відчуття дому.
Не гучного, не показного — тихого, справжнього.

Олег прокинувся від запаху кави.
Він з’явився на кухні у футболці, з розкуйовдженим волоссям, ще трохи сонний, але усміхнений.

— Ти що, знову встала раніше за мене?
— Комусь треба тримати цей дім на ногах, — пожартувала вона.
— Якби не ти, я б і не знав, що таке нормальний сніданок, — він сів навпроти, потягнувшись.
— І не знав би, що таке спокій, — тихо додала вона.

Він підняв очі, зустрів її погляд.
— Учора, коли ми всім сказали про розпис… ти бачила, як усі раділи?
— Бачила, — усміхнулась вона. — І трохи боялась, що хтось спитає, чи не зарано.
— Для нас не зарано, — твердо відповів він. — Ми вже стільки пережили, що зарано давно минуло.

Вона мовчки кивнула.
Підсунула йому чашку кави, погладила по руці.
І цього було достатньо, щоб зрозуміти — вони обоє справді готові.

Після сніданку вони вийшли разом.
На вулиці стояла легка мжичка снігу — тихого, майже прозорого.
Орися закуталась у шарф, а Олег йшов поруч, тримаючи її за руку.
Місто ще не прокинулось повністю — кілька машин, запах свіжого хліба з пекарні, кроки перехожих, що поспішали хто куди.

— Після роботи підеш додому сама? — спитав він.
— Ні. Ти мене забереш.
— Я так і думав, — усміхнувся він. — Тоді вечеряю сьогодні я займаюсь.
— Це буде вперше, — засміялась вона. — Сподіваюсь, не викличеш пожежників.
— Не виключено, — відповів він, і обидва засміялись.

На розі вони зупинились.
Його шлях вів до складу, її — у кафе.
Він нахилився, поцілував її у лоб.
— Бережи себе, мала.
— І ти, — відповіла вона, стискаючи його руку.

Він пішов уперед, не озираючись, але вона ще хвилину стояла, дивлячись йому вслід, відчуваючи, як щось лагідне й тепле розливається в грудях.

Кафе зустріло її шумом і ароматом випічки.
За столами уже сиділи знайомі обличчя — військові, волонтери, кілька мам з дітьми.
Орися швидко вдягнула фартух, зібрала волосся, і все знову закрутилось: замовлення, усмішки, короткі розмови, дзенькіт чашок.

— Орисю, сьогодні твоя кава — як сонце, — сказав один із хлопців у формі.
— Бо роблю її з любов’ю, — усміхнулась вона.
— До кого?
— До всіх, хто ще тримає світ, — відповіла, не задумуючись.

Він кивнув і нічого не сказав.
Лише подивився з тією вдячністю, яку не вимовляють уголос.

День минув швидко.
Під вечір у вікнах уже світилися ліхтарі, а за вікном м’яко падав сніг.
Орися витерла стійку, перевірила касу, зняла фартух і вийшла з кафе.
Вона знала — за кілька хвилин біля воріт стоятиме він.

І справді.
Олег стояв, сховавши руки в кишені, у чорній шапці, з легкою усмішкою.
Коли побачив її, крокнув уперед.

— Прийшов твій пожежник, — сказав він. — Вечеря чекає.
— І ти чекав, — відповіла вона. — Це головне.

Вони пішли додому повільно, під снігом, що падав великими пластівцями.
Дорогою говорили про дрібниці: про каву, про дівчинку, яка намалювала листівку для військових, про нові книги, про те, як хочеться хоча б одну ніч без новин.

В квартирі пахло теплом.
Олег поставив на стіл гарячі макарони й салат, а потім — їхнє улюблене какао.
Орися засміялась, побачивши, що він прикрасив чашки маршмелоу.

— Ти готував це сам?
— Так, і навіть не спалив плиту.
— Тоді, може, ти й чоловік надійний, — сказала вона з жартом.
— Може, — відповів він тихо. — Хочеться, щоб ти переконалася в цьому надовго.

Вона подивилась на нього.
Мовчки взяла його руку.
І сказала просто:
— Уже переконалася.

Після вечері вони сиділи біля вікна, загорнувшись у ковдру.
За склом падав сніг, у кімнаті тихо потріскувала свічка.
Вони не говорили багато — просто були поруч.
І кожен рух, кожен подих був доказом того, що спокій ще існує, навіть посеред цього неспокійного світу