Глава 66

                          Ну що, сказали?

Ранок прийшов не з сонцем, а зі спокоєм.
Квартира дихала тишею. Тільки шум вітру за вікном і приглушене гудіння міста, що повільно прокидалося після нічної тривоги.
Орися лежала тихо, слухала, як дихає поруч Олег. Його плече злегка торкалося її руки — живе, тепле, справжнє.
Вона боялася поворухнутися, щоб не розбудити. У ці миті хотілося просто бути.

Учора вони довго говорили. Про розпис, про війну, про те, як страшно щось планувати, коли довкола так багато невідомого.
Але серед того страху народилось рішення. Просте, майже буденне, але для них — велике:
“Не чекати. Жити зараз.”

Вона дивилася на нього і ловила себе на тому, що навіть після всього, що бачили їхні очі, у ній залишилася віра — у життя, у любов, у людей.
Навіть якщо світ знову зупиниться, вона все одно хотіла прокидатися поруч із ним.

---

Кав’ярня, де вони домовилися зустрітись із друзями, була як острів світла.
Стіни — теплі, кольору кави з молоком, старі фотографії, дерев’яні столи, що тріщали від постійного тепла.
Тут не боялися темряви, навіть коли вимикалося світло — бо завжди були свічки.

Вона ввійшла першою. З неї впав сніг, щоки порожевіли від морозу.
Олег ішов за нею, тримаючи двері, і за цей звичний рух її серце знову стислося від вдячності.

За столом уже сиділи Катя і Сергій.
Катя — у вовняному светрі, з чашкою капучино, як завжди усміхнена, але в очах — втома, яку бачать лише ті, хто пережив тривоги й поранених.
Сергій — у військовій куртці, з перев’язаною рукою, але жартував, наче нічого не було.

— Нарешті! — вигукнула Катя, піднімаючись. — Я вже думала, ви десь на вокзалі вирішили розписатись і втекти!
— Не встигли, — усміхнулася Орися. — Пробки, і тривога зранку, як завжди.

— Така романтика, — підморгнув Сергій. — Весілля під сирену — звучить по-українськи.

Сіли. Замовили каву.
З вулиці було видно, як падає сніг, як люди ховають обличчя у шарфи, як життя вперто триває.

---

Катя нахилилася ближче:
— Ну, я бачу по вас, що ви щось задумали. Кажіть вже, бо я не витримаю.

Олег глянув на Орисю.
Той короткий обмін поглядами був як тиша перед зізнанням.
І тоді Орися сказала просто:

— Ми вирішили подати заяву.

На мить у кав’ярні стало абсолютно тихо.
Навіть музика з динаміка ніби притихла.

А потім — сміх, обійми, вигуки, оплески.
Сергій підняв чашку:
— За те, щоб ця війна не встигла зламати нічий день щастя!

— Та ви серйозно? — Катя аж засвітилася від радості. — Нарешті хтось не відкладає життя «на потім»!

Олег усміхнувся, трохи зніяковівши:
— Ми просто зрозуміли, що чекати більше нема на що. І нема коли.

— А як же весілля? Сукня? Квіти? — підколов Сергій.
— Буде чай, борщ і дві чашки, — відповіла Орися, — цього досить.

Всі засміялися.
А потім раптом Катя сказала серйозно:
— Знаєш, Орисю, це навіть краще. Тихо, просто, по-справжньому. Без показу, але з душею.

— Так і буде, — тихо мовила вона. — Бо головне — не дата, не фото, а щоб поруч був той, заради кого хочеш жити.

---

Вони сиділи довго.
Пили каву, згадували загиблих друзів, говорили про життя після війни, про мрії, які досі залишаються живими.

Сергій час від часу мовчав і вдивлявся у вікно.
Коли хтось запитав, що він думає, відповів просто:
— Думаю, що навіть після пекла можна знайти щось чисте. І що ваше «так» — це, мабуть, найкраща відповідь ворогу.

Всі замовкли.
І ця тиша теж була частиною розмови — важливою, чесною.

---

Коли виходили, сніг уже сипав густіше.
Місто гуділо тихо, у далині щось гримнуло — коротко, глухо, звично.
Олег притиснув Орисю до себе, щоб вона не здригнулась.

— Все добре, — сказав він. — То далеко.

Вона кивнула.
Але подумала: “Якщо навіть у світі, що тріщить, ми змогли знайти одне одного — то, може, не все втрачено.”

----

Вони йшли повільно, тримаючись за руки.
Попереду — нові дні, можливо, короткі, можливо, важкі.
Але тепер уже — разом.

І коли повз них проїхала швидка, миготячи синім світлом, Орися міцніше стиснула його руку.
— Тільки пообіцяй, — прошепотіла, — що коли б не було важко, ми не відкладемо щастя «на потім».

— Обіцяю, — відповів він. — Бо потім — може не бути