Глава 65

               Тиха розмова про найголовніше

Після тривожного дня місто ніби втомилося.
Увечері воно стало спокійним — тільки десь далеко ще чулося глухе гудіння сирен, що стихали одна за одною.
Орися поверталася додому повільно, не поспішала. Повітря пахло снігом, димом і чимось знайомим — спокоєм, який буває тільки після страху.

У квартирі горіло світло.
Олег чекав її — на столі стояли тарілки, гарячий борщ і свічка, така сама, як учора.
Він зустрів її поглядом, і цього було достатньо — слова стали непотрібними.

— Нарешті, — тихо сказав він. — Я вже думав, що тебе затримали.
— Було багато людей, — відповіла вона, знімаючи пальто. — Усі нервові. Але все добре.

Вона сіла навпроти нього.
Їли мовчки — просто насолоджувалися теплом, відчуттям, що все живе.
З кожною ложкою напруга дня ніби танула, залишаючи тільки втому і тихе щастя бути поруч.

— Ти сьогодні знову чув вибухи? — спитала вона після паузи.
— Так. Але не близько. Уже вмію розрізняти.
— А я на роботі не чула нічого. Лише клієнти шепотіли, що там, за містом, горить поле.

Він кивнув, потім опустив очі в тарілку.
Мовчання знову лягло між ними, але цього разу воно було іншим — густим, важким.

— Орисю… — нарешті сказав він. — Ти колись думала… про нас? Про те, що далі?

Вона підвела на нього погляд.
— Про що саме?

— Про розпис, — відповів тихо. — Я знаю, зараз війна, усе нестабільно. Але я хочу… щоб ти знала. Якщо щось станеться — я хочу, щоб ти була моя. Не «десь колись», не «після перемоги», а зараз.

Вона застигла. Ложка торкнулася краю тарілки, дзенькнула, і цей звук розрізав тишу.

— Ти серйозно? — прошепотіла.
— Дуже.

Її очі наповнилися чимось складним — ніби радість і страх одночасно.
Вона не очікувала цього саме зараз. Не після такого дня, не між тривогами.

— А якщо завтра знову все перевернеться? — сказала вона. — Якщо місто закриють, якщо хтось із нас не повернеться додому?

— Саме тому, — відповів він. — Я не хочу чекати «ідеального моменту». Його може не бути. Я хочу, щоб коли ти йдеш на роботу — я знав, що чекаю не просто Орисю, а свою дружину.

Вона подивилась на нього довго.
Свічка мигтіла між ними, і її світло відбивалося в його очах.
Так дивляться ті, хто вже пройшов крізь страх, але не розучився мріяти.

— Я… не знаю, — сказала вона нарешті. — Усе так швидко. Я навіть не уявляла, що ти скажеш це сьогодні.
— Не треба відповідати зараз, — м’яко перебив він. — Просто подумай.

Вона відклала ложку, підійшла до вікна.
За склом сніг падав тихо, як попіл, і в тому русі було щось заспокійливе.
Вона стояла спиною до нього, а він — мовчки дивився, як її силует світиться від світла свічки.

— Я не проти, — сказала вона нарешті. — Просто хочу, щоб це було не через страх, а через впевненість.
— Це саме вона, — відповів він. — Бо навіть у страху я впевнений у тобі.

Вона розвернулася.
Її усмішка була тиха, тепла, і в ній — усе, що не сказано словами.

Він підвівся, підійшов, обійняв.
Тривога, війна, холод — усе залишилося за межами цих кількох метрів.
Свічка догоряла, і у світі залишалися лише двоє — ті, хто нарешті наважився говорити про найголовніше