Глава 63

     Вечір, у якому хочеться мовчати разом

День згасав повільно, ніби втомлено зітхав після всього, що бачив.
Місто занурювалось у м’яку темряву — не страшну, а лагідну, з тих, у яких хочеться не говорити, а просто бути.
Сніг тихо падав, осідав на вікнах, на дахах, на підвіконнях. Кожна сніжинка світилася, мов маленька молитва за спокій.

Орися поверталася з роботи.
Вулиці були порожні, лише зрідка проходили люди з торбами, із закутаними в шарфи обличчями.
Її пальці мерзли навіть у рукавичках, але думка про те, що вдома — він, гріла краще за будь-які батареї.

Вона йшла повільно, обережно ставлячи ноги, аби не посковзнутись. У пакеті — хліб, чай, трохи яблук і щось для нього — улюблене печиво з корицею.
Сьогодні хотілося зробити звичайний вечір — простий, без розмов про фронт, без новин, без страху.
Просто — вечерю, тепло і тишу.

---

Коли Орися відчинила двері, в квартирі вже пахло їжею.
На плиті щось булькало, а з кухні чувся м’який стукіт ножа по дошці.
Олег стояв біля столу — у старій футболці, з закоченими рукавами, трохи засніжений.

— Ти вже вдома, — усміхнулась вона.
— Так, сьогодні вдалося закінчити раніше. Хлопці самі попросили мене йти, бо, кажуть, “командир без вечері — це зла людина”, — підморгнув він.
— Мудрі хлопці, — засміялася вона. — І що сьогодні на вечерю?
— Побачиш. Це експеримент.

Він повернувся до плити, а вона зняла пальто, поставила чайник, спостерігаючи, як він метушиться — спокійно, впевнено, уважно.
Його рухи були такими знайомими, що серце стискалося від ніжності.
Коли він перемішував щось у каструлі, світло лампи падало на його обличчя — трохи втомлене, з тими зморшками біля очей, які з’явилися за останній рік, але від того ще рідніше.

---

Вони сіли вечеряти разом.
На столі — тушковані овочі, хліб, чай з лимоном. Нічого особливого, але відчувалося, що це приготовано з любов’ю.

— Як пройшов день? — спитала вона.
— По-різному. У госпіталі був один хлопець… співак колись. Після полону почав заїкатись, ледве говорить. Але сьогодні на занятті заспівав.
— Справді?
— Так. Не чисто, не голосно — але співав. І в голосі було стільки життя, що всі стояли й мовчали.
Він замовк, ковтаючи чай. — І я подумав: може, ми всі трохи вчимося знову говорити після цього всього. Кожен — по-своєму.

Орися мовчала, дивилася у його очі.
Вони були втомлені, але в них ще горів вогонь — тихий, упертий.
Вона потяглася до нього, торкнулася руки.
— А ти? Ти вчишся говорити?
— Я? — він усміхнувся. — Мабуть, коли дивлюся на тебе.

Вона засміялась, тихо, але щиро.
— Я не терапія, Олеже.
— Ні, — відповів він. — Ти — нагадування, що терапія має сенс.

---

Після вечері вони не прибирали одразу.
Вимкнули світло, залишили лише одну свічку. Вогонь гойдався, мов живий, кидав тіні на стіни.
Олег сів поруч, обійняв її, і кілька хвилин вони просто сиділи так — слухали, як у батареях біжить вода, як десь у під’їзді хлопчик сміється, як вітер шелестить фіранкою.

— Знаєш, — сказала вона, — я іноді боюся, що цей спокій надто крихкий.
— Він і є крихкий. Але тому й цінний, — відповів він. — Ми ж не можемо його утримати, можемо тільки прожити.

Вона нахилилася до нього ближче, поклала голову на його плече.
Він ковзнув пальцями по її волоссю, повільно, уважно, ніби боявся порушити момент.
— Я завжди думав, що спокій — це коли нічого не болить, — промовив він. — А тепер бачу, що це коли є ти. І навіть якщо болить — це вже не страшно.

Орися мовчала. Слухала. І відчувала, як у ній народжується щось тепле, світле — як відповідь, що не потребує слів.

---

Пізніше, коли вони лягли, за вікном ще довго падав сніг.
Місто спало, лише іноді вдалині чувся звук сирени — короткий, тихий, майже звичний.
Вона не злякалася.
Він узяв її за руку, і цей дотик був сильніший за будь-який страх.

— Ти не спиш? — спитав він.
— Ні. Просто слухаю.
— Що?
— Як світ дихає. І як ти.

Він усміхнувся, не відкриваючи очей.
— Головне — щоб він дихав далі. І щоб ми встигали разом.

Тиша знову заповнила кімнату.
Їхні пальці сплелися.
І коли ніч схилилася над містом, світ ніби зупинився на мить — аби просто дозволити їм бути