Глава 61

                     Вечір, що дихає спокоєм

День повільно гаснув.
Місто затягнулося м’яким серпанком, світло ліхтарів розсипалося по вулицях теплими плямами, наче хтось навмисне розставив їх, щоб не дати темряві забрати все до кінця.
Сніг тихо падав, вкриваючи все навколо легким сяйвом.

Орися поверталася з кафе пішки.
Втомлена, але усміхнена.
У кишені — записка від хлопців із передової: «Дякуємо за чай. Він пахне домом».
Вона тримала її в руці, як щось живе, і йшла повільно, вдихаючи холодне повітря.
Кроки лунали по тротуару рівно й тихо, як спогад.

---

Коли вона відчинила двері, в квартирі було темно.
Тільки легкий відблиск з вулиці ковзав по стіні.
Олега ще не було.
На мить серце стислося — звичний, тихий страх, який навчився мовчати.

Вона поставила чайник, запалила свічку.
Її полум’я хиталося, малюючи на стіні тіні — живі, теплі, майже спокійні.
В кімнаті запахло м’ятою й димом воску.
Орися розвісила пальто, зняла шапку й сіла на підвіконня.

Дивилася у вікно.
Місто світилося, ніби не знало, що довкола війна. Люди поспішали додому, несли пакети, хтось сміявся, хтось тримав дитину за руку.
І серед цього життя вона раптом відчула — як сильно хоче, щоб він просто увійшов у двері.
Без дзвінка, без слів. Просто — був.

---

Двері клацнули близько дев’ятої.
Вона навіть не злякалась — лише підвела голову, наче знала, що саме зараз.
Олег стояв у коридорі — втомлений, але з тією усмішкою, яку вона любила найбільше.
На плечах — сніг, у руках — сумка й якийсь пакунок.

— Пробач, що пізно, — сказав він. — Дорогою ще заїхали до хлопців.
— Головне, що ти прийшов, — відповіла вона тихо. — А не коли.

Він зняв куртку, розв’язав шарф.
У квартирі одразу стало тепліше — не від батарей, а від присутності.
Вона підійшла, обняла його, довго не відпускаючи.
Він притиснув її до себе — сильно, наче боявся, що світ може їх роз’єднати.

---

— Ти їв сьогодні? — запитала вона, коли він нарешті сів за стіл.
— Якщо кава з автомату рахується, то так, — усміхнувся він.
— Тоді чекай, — сказала вона, дістаючи каструлю з духовки. — Я зробила борщ.
— Ти — як фронтова фея, — зітхнув він. — Прийшов — а тут борщ і світло.

Вона поставила перед ним тарілку, і він їв мовчки, наче вперше за день міг розслабитися.
Орися сіла навпроти, тримаючи чашку з чаєм, дивилась, як він їсть, як втома повільно сходить з його обличчя.

— У госпіталі важко сьогодні було? — запитала.
— Так… — він зробив паузу. — Один хлопець із Харкова… дуже молодий. Усміхався, хоча…
Він не договорив.
Орися простягнула руку, торкнулася його пальців.
— Ти зробив усе, що міг.
— Я просто хочу, щоб хоч хтось із них потім міг так сидіти ввечері. Зі світлом, з чаєм, з кимось поруч.

---

Коли він доїв, вона принесла ковдру, вони сіли на диван.
Тиша обіймала кімнату.
З вулиці долинали далекі звуки машин, іноді — гудки потяга.
Олег поклав голову їй на плече, і вона провела рукою по його волоссю.

— Знаєш, — сказав він, майже пошепки, — я іноді думаю, що всі ми тримаємось тільки на таких вечорах.
— На яких?
— На тих, де пахне чаєм. І тобою.

Вона засміялася тихо, так, що йому стало легко.
— Значить, треба тримати їх міцніше.

---

Свічка повільно догорала.
На столі стояли дві чашки — ще теплі.
Сніг за вікном падав густо, і світ здавався мирним, хоч би на цю коротку ніч.

Они сиділи поруч, не говорячи ні слова.
І в цьому мовчанні було все — подяка, страх, любов, спокій.
І щось, схоже на віру