Глава 60

                        Ранок, що пахне надією

Ранок прийшов тихо.
Без сирен, без тривог — лише шепіт вітру за вікном і м’який блиск снігу, що світився в ранковому світлі.
Орися прокинулась першою. Тиша в квартирі була така жива, що навіть дихати хотілося обережно, аби не злякати її.
На плиті повільно нагрівалася вода для кави. Запах свіжомелених зерен і кориці розливався по кімнаті, наче спогад про вчорашній мир.

Вона стояла біля вікна, загорнувшись у вовняний светр, і дивилася, як світло торкається засніжених дахів.
Було відчуття, що цей день — особливий, бо схожий на ті, які бували колись. До війни.
Коли є просто сніг, кава і поруч — хтось рідний.

Олег ще спав. Його обличчя було спокійним, майже дитячим.
І Орисі захотілося, щоб цей спокій залишився з ним надовго. Щоб він прокидався не під вибухи, а під запах кориці й під її дотик.
Вона нахилилася, легенько торкнулася його волосся й прошепотіла:
— Вставай, сонцю. Кава вже готова.

Він розплющив очі, усміхнувся.
— Ти завжди перша прокидаєшся, — сказав він сонним голосом. — Навіть у вихідний.
— Бо я люблю цей час, — відповіла вона. — Поки світ ще не встиг зіпсувати день.

Він засміявся, потягнувся, встав. У старій сірій футболці, з трохи скуйовдженим волоссям, він виглядав так, ніби щойно повернувся з іншого світу — мирного.
Він підійшов до неї, обійняв ззаду, поклав підборіддя на її плече.
— Ммм, пахне корицею, — промовив тихо. — І домом.
— Іди, мийся, — усміхнулась вона. — А я зроблю сирники.

---

Кухня наповнилася звуками — шипіння масла, легке клацання ложки об тарілку, шелест одягу.
Олег повернувся вже одягнений у теплу форму, бо попереду був робочий день. Волонтерська місія чекала.
На столі парувала кава, стояла тарілка зі свіжими сирниками, і ще теплий запах кориці огортав повітря.

— Ти знову збираєшся без сніданку, — сказала Орися, з удаваною суворістю.
— Я ж казав — дорогою щось куплю.
— Ні, не купиш, — вона підсунула йому тарілку ближче. — І я це знаю.
— Добре, — здався він, — один з’їм. Але тільки, щоб тебе не злити.
— Два, — усміхнулась вона. — Один — щоб не злитись, другий — щоб повернувся.

Він подивився на неї уважно, вдячно. У цих словах було більше, ніж жарт — це була її щоденна молитва.
Він їв мовчки, дивився на неї, на це маленьке кухонне диво, і думав: ось для чого він встає щодня. Не для звітів, не для перевезень, не для місій — для неї. Для цих кількох хвилин миру перед черговим днем війни.

— Куди сьогодні їдеш? — спитала вона.
— У госпіталь. Привезли нових поранених. Потім до складу — треба забрати термоковдри, відправити на передову.
— І ти знову сам усе носитимеш?
— Ні. Сьогодні з нами Сергій і Лена. Але я люблю бути там. Це місця, де все стає справжнім.
Він зробив ковток кави. — А ти сьогодні у кафе?
— Так. Мені ще вчора хлопці писали, що прийдуть після чергування. Я хочу зробити їм щось нове. Може, з медом і лимоном.

Олег підвівся, підійшов ближче.
— Ти знаєш, що всі вони тебе обожнюють, правда?
— Тому що я печиво ношу, — засміялась вона.
— Тому що ти даєш їм щось, чого не вистачає на війні — тепло.

Він доторкнувся до її руки, притиснув до себе.
— Обіцяй мені, що не підеш сьогодні далеко, якщо буде тривога.
— Добре, — сказала вона, не відводячи очей. — А ти обіцяй повернутись до вечора.
— Якщо буде кава — обов’язково.

---

Коли вони виходили з дому, місто вже прокидалося.
Легкий мороз щипав за щоки, з вікон тягнувся дим, а в повітрі стояв запах хліба з пекарні.
Олег ніс важкий рюкзак, а Орися — свою торбинку з блокнотом і коробкою з печивом.
Йшли поруч, не поспішаючи, слухаючи, як під ногами хрумтить сніг.

На перехресті зупинилися.
— Далі — ти направо, я наліво, — сказала вона.
— Зустрінемось ввечері. І якщо буде час — заваримо чай з корицею, — відповів він.
— І розкажеш, як пройшов день.
— Тільки якщо ти розкажеш, скільки разів усміхнулась.

Вона посміхнулася саме зараз, щиро.
— Один раз уже точно.

Олег притулився лобом до її чола.
— Повертайся, — прошепотіла вона.
— Завжди. Бо є куди.

Він рушив дорогою до машини волонтерів, а вона ще кілька секунд стояла, дивлячись услід.
Місто гуло, оживало, готувалося до нового дня — і попри холод, у грудях було тепло.

Тепло, що пахло кавою.
І корицею.
І надією