Глава 59

                      Вечір, що дихає спокоєм

Сутінки повільно опускалися на місто, мов тепла ковдра.
Сніг не зупинявся — сипав м’яко, беззвучно, ніби хтось на небі тихо просив:
“Хай хоч сьогодні буде спокійно.”

У квартирі було напівтемно.
Світло від каміну відбивалося на стінах, створюючи м’які відблиски, ніби вогонь теж хотів дихати тихо.
Пахло чаєм, дровами й корицею — запахами, у яких можна було сховатися від усього світу.

Олег сидів на підлозі біля пічки, лагодив старий кишеньковий ліхтарик.
Його руки були звичні до грубої роботи, але рухи — обережні, ніби він чіпав щось живе.
Орися дивилася на нього з дивана, загорнувшись у вовняну ковдру.
У руках — книжка, але очі давно не стежили за рядками.

Вона просто спостерігала.
Як він трохи насуплює брови, як кусає губу, коли щось не вдається.
Як піднімає погляд і усміхається їй — так, що весь світ у той момент стає теплішим.

— Що ти там рятуєш? — запитала вона.
— Пам’ять, — відповів він. — Це ліхтарик, який був у мене ще на першій ротації. Тоді він світив, коли все навколо було темно.
— І тепер теж світитиме?
— Може, й ні. Але… я не хочу його викидати. Знаєш, деякі речі треба залишити, навіть якщо вони більше не працюють. Просто щоб пам’ятати, як було.

Орися відклала книжку, тихо підійшла ближче.
— А ти не боїшся, що пам’ять тягне назад?
— Боюсь, — зізнався він. — Але ще більше боюсь забути. Бо тоді все, що ми пережили, стане марним.

Тиша впала між ними, але це не була холодна тиша.
Це була та, де навіть мовчання має сенс.
Десь за вікном гавкнув пес, далі почувся поїзд — і все знову стихло.

Орися сіла поруч.
— Я сьогодні думала, — сказала вона. — Як ми взагалі вчимося знову бути людьми? Не просто жити — а відчувати, любити, не озираючись.
Олег підвів голову.
— Може, отак. Повільно. Зі звичайних речей. З кориці, з чашки чаю, з тиші.

Вона посміхнулася.
— Зі спокою, який здається дивом.

Він взяв її долоню, провів пальцем по зап’ястку.
— Зі шрамів, які перестають боліти, але ніколи не зникають.
— І з любові, яка все одно лишається, навіть коли світ падає, — додала вона.

Олег кивнув.
— Ти знаєш, я іноді боюся думати про те, що буде після. Бо не впевнений, що зможу просто... повернутися.
— Може, і не треба.
— Як це — не треба?
— Не треба повертатись у старе життя. Треба будувати нове. Таке, де ми вже інші.

Він замовк. Довго дивився у вогонь.
Потім сказав майже пошепки:
— Тоді в новому житті я теж хочу, щоб був цей запах кориці. І ти.

Орися усміхнулась.
— Добре. Тільки не забудь ще старий плед і той ліхтарик.

Вони засміялися — тихо, щиро, так, як сміються люди, що втомилися від крику.
Олег встав, підійшов до вікна.
— Дивись, — сказав. — Сніг все падає. Наче хтось там нагорі боїться, що ми забули, як виглядає мир.

Орися підійшла ближче, притулилася до нього.
— Ти коли-небудь уявляв, як виглядатиме той день? Коли все закінчиться?
Він мовчав трохи, потім відповів:
— Так. Ми прокинемось, і в новинах не буде нічого, крім прогнозу погоди. І там скажуть просто: “Сьогодні тихо”.
— А ти що зробиш перше?
— Піду на вокзал. Куплю квитки в будь-який напрямок. Без мети. Просто, щоб відчути, що можна їхати не тікаючи.
— А я, — сказала вона, — куплю нову чашку. Велику. Для кави. І напишу на ній “спокій”.

Він подивився на неї й обійняв.
— Звучить як план.

У кімнаті стало зовсім темно.
Олег запалив свічку — маленьке полум’я відкинуло на стіну два тіні, що злилися в одну.
Він поставив платівку — стара пісня, трохи хрипка, трохи сумна.
І вони почали танцювати.

Без музики, без кроків, просто — рухаючись у ритмі власного серця.
Вогонь миготів на їхніх обличчях, і світ здавалося зупинився між двома подихами.

— Я хочу, щоб цей вечір ніколи не закінчувався, — прошепотіла Орися.
— Він не закінчиться, — відповів він. — Бо ми його запам’ятаємо. І колись, коли буде важко, просто згадаємо запах кориці.

Після півночі вони сиділи біля каміну, загорнувшись у плед.
Свічка догоряла, чай холонув, але ніхто не рухався.
Тиша була така повна, що чутно було, як падає сніг.

— Знаєш, — сказала вона, — якщо колись у нас буде дім, справжній, без сирен, я хочу, щоб він пах так само.
— Так і буде, — тихо відповів він. — Ми його збудуємо. З диму, з тепла, з віри.
— І з кориці, — усміхнулась вона.
— Обов’язково.

Вона поклала голову йому на плече, і він легенько провів пальцями по її волоссю.
— Дихай, — сказав він. — Просто дихай. Без страху.
— Я дихаю, — прошепотіла вона. — Бо ти поруч.

Вони сиділи так довго, поки вогонь не згас остаточно, а сніг не вкрив усе місто тихим покривалом.
Ніч дихала спокоєм.
І десь між серцебиттям і тишею народжувався новий день — такий, у якому було місце для життя