Глава 58

                     День, що пахне корицею

Ранок почався неспішно. Без сирен, без поспіху, без холодного дзвону тривоги.
За вікном падав сніг — м’яко, повільно, так, ніби сам не хотів порушувати тишу.
У квартирі пахло кавою, теплом і чимось домашнім — як тоді, коли ще все було просто.

Орися прокинулася першою. Тихо вибралася з-під ковдри, щоб не розбудити Олега, і босоніж пішла на кухню.
Вікна трохи запітніли, і вона пальцем провела по склу — маленьке серце.
З чайника злетіла пара, і Орися всміхнулася: «От би кожен день починався саме так».

На столі — два горнята, кілька шматочків домашнього печива і банка з корицею. Вона насипала трохи в каву, бо знала — Олег любить цей запах.
Тихо грало радіо, старі українські пісні, які тепер звучали інакше — тепліше, правдивіше.

— Так пахне дім, — почувся з-за спини його голос.
Орися обернулася — Олег стояв у дверях, розкуйовджений, у светрі й теплих шкарпетках, сонний, але усміхнений.
— Я думав, мені наснився запах кориці, — промовив він і підійшов ближче.
— Не снився, — відповіла вона. — Просто сьогодні вихідний.

Він обійняв її ззаду, поклав підборіддя їй на плече.
— Вихідний. Це майже як диво, — прошепотів. — Без тривог, без виїздів, без звітів. Просто ми.
— І кава. Не забудь про каву, — засміялася вона.

Вони снідали разом, не поспішаючи. Час ніби розтягнувся, став м’якшим.
Після сніданку Олег дістав коробку з різними чаями — подарунок від волонтерів — і сказав:
— Пропоную експеримент. Варимо чай, що пахне миром.
— Миром? А який у нього запах?
— Кориця, мед і трохи твоїх думок, — сказав він і підморгнув.

Орися засміялася.
— Якщо мої думки додати, то чай може стати небезпечним.
— Нічого, я готовий ризикувати, — відповів він, а потім обережно підлив їй чаю у чашку.

Вони сиділи біля вікна, дивилися, як падає сніг.
На вулиці діти ліпили сніговика, хтось вигулював собаку, а за кілька кварталів лунав сміх.
— Знаєш, — тихо сказала вона, — я боюсь звикнути до спокою.
— Не бійся, — відповів він. — Спокій — не зрада. Це дихання. Без нього ми не витримаємо.

Вона нахилилася ближче, поклала голову йому на плече.
— Ти колись думав, що ми ще будемо отак? Просто сидіти, пити чай, слухати, як світ не вибухає?
— Думав, — сказав він. — Але не вірив. А тепер... здається, саме такі дні і є справжнім щастям.

Вони ще довго сиділи вдвох. Потім Орися принесла ноутбук, показала фото з друзями, з кав’ярні, з лікарні.
— Дивись, — сказала. — Вони сміються. Навіть після всього.
— Люди сильніші, ніж здаються, — промовив Олег. — Але все одно... хочеться, щоб хоча б один день був просто людським. Без втрат. Без новин.

Після обіду вони вийшли на прогулянку. Сніг рипів під ногами, повітря пахло димом і морозом.
Орися тримала його за руку, міцно, ніби боялася відпустити.
— Якщо б хтось сказав мені, що серед війни можна відчувати таке тепло, я б не повірила, — сказала вона.
— Це не війна дає тепло, — відповів він. — Це ти.

Вони повернулися додому, коли вже темніло.
У квартирі знову запахло корицею, свічка мерехтіла на підвіконні, а сніг тихо падав за вікном.
Світ був холодним, але між ними — було літо.

І в ту мить Орися подумала:

> Може, щастя — це не коли все добре.
А коли поруч є хтось, із ким навіть тиша тепла