Глава 57

       День, що пахне втратами і теплом

Ранок почався спокійно. Сніг продовжував падати, наче світ хотів прикрити білим усе, що болить. Орися прокинулася раніше, ніж зазвичай. Було тихо — навіть сирени цього разу не порушували ранковий спокій. На кухні пахло кавою й медом. Вона поставила на підвіконня чашку, дивилась, як повільно опускаються сніжинки, і думала, що іноді тиша — це теж розмова.

Сьогодні був вихідний. Настя написала ще вчора:

> “Ходімо на річку. Хочеться трохи побути не в стінах, а в небі.”

І вони зібралися. Орися вдягла теплий сірий светр, шарф, що колись зв’язала мама, і стару шапку — ту саму, яку Олег називав «наймилішим куполом миру».

Коли дівчата зустрілися біля кав’ярні, світ здавався майже мирним. Вони йшли повз лавки, де сиділи люди з кавою, повз хлопчиків, які ліпили сніговика, і на мить навіть забули, що поруч — війна.

На річці було тихо. Лід уже схопився тонкою кіркою, крізь яку видно було темну воду. Сонце виходило з-за хмар, і сніг заіскрився, немов у ньому було заховано щось живе.

— Пам’ятаєш, як ми тут були ще до всього цього? — спитала Настя.
— Пам’ятаю, — відповіла Орися. — Ми тоді сміялися, що весна прийде швидше, ніж ми встигнемо схуднути.
— А тепер весна — це просто день без вибухів.

Вони сіли на лавку. Поруч хлопці запускали дрон, собака бігав по снігу, а десь у небі пролетіла зграя ворон. Орися дістала з термоса чай і кілька шматочків печива.
— Знаєш, — сказала вона, — я іноді думаю, що ми всі тепер як ці пташки. Повертаємось на холодне небо, бо інакше не можемо.
Настя кивнула.
— Просто треба навчитися жити навіть серед зими.

---

У цей самий час, на іншому кінці міста, Олег стояв біля машини з чорними стрічками. Поруч — кілька військових, волонтери, лікар, священник. Повітря було гострим, холодним, і кожне слово віддавалося лункою тишею.

— Двох сьогодні веземо, — сказав хтось тихо.
Олег мовчки кивнув. Він не питав, хто саме. Уже не питав давно. Бо кожне ім’я залишалося всередині, глибоко, як уламок, який неможливо витягнути.

Він допоміг закрити двері машини. Почув, як клацнув метал. І в цю мить ніби щось обірвалося — тонка нитка між серцем і диханням.

Хтось поруч перехрестився.
Олег просто стояв. Руки в кишенях, сніг на плечах, очі спрямовані вниз. І думав: скільки ще цих доріг буде? Скільки разів він бачитиме, як люди йдуть, а місто залишається, наче пам’ять про них?

Потім машина рушила. Колеса повільно залишали темні сліди на білому шляху.

— Поїхали додому, хлопці, — прошепотів Олег. — Поїхали туди, де вже тихо.

---

Коли він повернувся до центру, там було гамірно. Хтось розвантажував ящики, хтось розливав чай. Усі рухалися швидко, мов намагаючись не думати. Олег теж увімкнувся в цей ритм — підписав документи, перевірив списки, поговорив із черговими.

Але коли лишився сам, сів на стілець і на хвилину закрив очі. Перед ним — обличчя тих, кого вже не повернути. І голоси тих, хто ще там.

Він дістав телефон, відкрив повідомлення від Орисі:

> “Ти сьогодні де?”

Він відповів коротко:
“Тут. Потім розкажу.”
І додав:
“Береги себе.”

---

Увечері Орися поверталася додому з Настею. Вулиці були тихі, небо темне, але в кожному вікні світилася тепла жовта пляма. Вона відчула, як щось стискається всередині — передчуття, що десь поруч біль.

І справді, через годину їй написав Олег.

> “Сьогодні знову проводжали. Двох.”

Вона довго дивилась на екран, не знаючи, що відповісти. Потім просто написала:
“Я спекла сьогодні печиво. Принесу завтра для хлопців. Може, трохи тепла збережеться.”

Він відповів лише серцем ❤️.

І цього було досить. Бо вони знали: світ тримається не на великих словах, а на маленьких жестах — чашці чаю, теплому печиві, дотику руки. І навіть коли навколо тиша, в якій лунає прощання — є місце для життя.

---

Повертаючись у військову частину другого міста, Олег стояв біля воріт. Біля нього лікарі, волонтери, колеги. Всі мовчали, лише вітер шкрябав снігом по металевих дверях.

— Вони приїдуть зараз, — тихо промовив старший офіцер. — Готуйтеся.

Перші хвилини пройшли у мовчанні. Декілька колег перевіряли списки, інші розставляли пакунки з одягом і продуктами. Олег кілька разів перевірив термоси з чаєм, згадуючи, як Орисі подобається кориця.

— Машина заїжджає! — крикнув хтось, і серце у Олега пропустило удар.

Засніжена дорога, крихти льоду на асфальті, і машина зупинилася. Металева дверцята відчинилися, і зсередини один за одним виходили солдати. Хтось підтримував іншого, хтось ішов сам, згорблений від болю та втрат.

Олег підійшов до першого. Тихо простягнув термос із гарячим чаєм і маленький пакунок печива.
— Знаєш, — сказав він, — хтось чекатиме тебе вдома. А поки — зігрійся.

Хлопець взяв пакет, затремтів, глянув на Олега очима, повними подиву.
— Як запах… ніби вдома, — прошепотів він. — Не думав, що колись знову це відчую.

Олег кивнув. Серце стискалося від того, що серед цих людей були і ті, кого вже не повернути. Він проводив поглядом машину, що залишала частину тіла і душі за собою, і відчував кожен втрачений подих.

— Все, що ми робимо, має сенс. Навіть якщо це тільки чай і печиво, — тихо промовив старший офіцер.
— Саме так, — відповів Олег, тихо, майже сам до себе. — Бо кожна дрібниця — це шанс на тепло.

---

У цей час Орисі з друзями сиділа в квартирі Насті, пила гарячий шоколад і сміялася. Вони пекли печиво, обговорювали нові рецепти для кав’ярні. Повітря пахло ваніллю, медом і корицею. Для Орисі цей день був ковтком життя серед тиші, що завжди нагадує про втрати, і тепла, що тримає на плаву.

Олег стояв біля засніжених дахів другого міста, дивився на вогники, що мерехтіли десь далеко, і тихо прошепотів:
— Ми робимо усе можливе. Хай би навіть це було найменшим шансом на спокій