Глава 56

                      Вечір після лікарні

Місто вже темніло, коли вони повернулися. Сніг сипав м’яко, як попіл, який не палить, а лише приглушує шум. Вулиці здавалися втомленими після дня, повного напруги, але в кожному вікні жевріло світло — мов маленький доказ, що життя триває, незважаючи ні на що.

Орися йшла поруч із Олегом, тримаючи його за руку. Після тривоги в лікарні ще не відпустило — всередині сиділа тиша, схожа на страх, який не має форми, але весь час поруч.

— Ти втомилась, — сказав він, коли вони звернули у провулок до її дому.
— Трохи, — усміхнулася вона. — Але, знаєш, та втома хороша. Від справ, від людей, від дотику до чогось справжнього.

— Я бачив, як вони дивилися на тебе. — Олег говорив тихо. — Ти для них не просто жінка з кав’ярні. Ти — нагадування, що дім існує.

— Я просто пекла печиво, — відповіла вона.
— Ні. Ти приносила їм спокій. А це важче за будь-які ліки.

Вони дійшли до будинку. На подвір’ї було тихо. Ліхтар мерехтів, відкидаючи м’яке світло на сніг. У вікнах сусідів — телевізори, чиї голоси долинали приглушено, як відлуння іншого світу.

У квартирі пахло хлібом і яблуками. Орися розпалила свічку на столі — звичку, яка залишилась ще з тих часів, коли світло вимикали щовечора.
Олег поставив термос, зняв куртку, повісив її на гачок.
— Ти замерзла?
— Ні. Просто трохи холодно всередині, — зізналась вона. — Але чай допоможе.

Він налив у дві чашки гарячий напій. Кориця змішалася з ароматом гвоздики й меду. Вона сіла на підвіконня, загорнувшись у вовняну хустку, і дивилася, як падає сніг.
— Я сьогодні бачила хлопця, який учора ще не говорив, — сказала раптом. — Сьогодні він усміхнувся. Один раз. І мені стало легше.
— Бо ти бачиш сенс навіть у малому, — відповів він. — Це рідкість.

— А ти? — вона глянула на нього. — Ти як витримуєш усі ці історії? Полон, втрати, очікування?
— Не завжди витримую, — чесно сказав він. — Іноді хочеться просто зникнути на день, щоб не чути новин. Але потім згадую обличчя тих, кого вдалося повернути. Тих, хто подзвонив мамі після року мовчання. І тоді знову йду далі.

Орися мовчала. Потім підійшла до нього, обійняла ззаду, поклала підборіддя йому на плече.
— Я знаю, як це — не витримувати. Але ми не можемо інакше. Ми мусимо бути.

Він поклав руку на її долоню.
— Дякую, що поруч. Коли все це навколо — ти моя тиша.

Вони стояли так кілька хвилин. Світло від свічки коливалося, і тіні на стінах нагадували рух вогню — живого, справжнього.

— Пам’ятаєш, — сказала вона, — як я тобі розповідала, що боюся ночі після тривог? Коли лягаєш у ліжко, і здається, що не зможеш заснути, бо тиша занадто глибока?
— Пам’ятаю.
— Сьогодні не боюся. — Вона усміхнулася. — Бо ти тут.

Він глянув на неї довго, без поспіху, і ніби все навколо зупинилося.
— Я не обіцяю, що завтра буде легше, — сказав він. — Але обіцяю, що буду поруч.

— І цього достатньо, — прошепотіла вона.

Вони сіли за стіл. Вечеряли просто: гречка, трохи тушкованих овочів, хліб, чай. Усе звичайне — але в тій звичайності було щось святе. Кожен звук, кожен ковток — як підтвердження, що життя триває, навіть коли навколо тривога.

Після вечері Олег вийшов на балкон, запалив ліхтарик, щоб перевірити, чи все гаразд на вулиці. Місто дихало рівно, спокійно. Він стояв і слухав — не звуки, а саму тишу, яка тепер уже не лякала.

Орися підійшла, поклала руку йому на спину.
— Дивися, — сказала вона. — Сніг летить, як листи. Може, то звістки від тих, хто там.
— А може, від тих, хто вже не повернеться, — відповів він. — Але вони теж частина цього снігу.

Вона кивнула.
— І все одно віриться, що ми ще зустрінемо той ранок, коли не буде сирен. Коли тиша буде просто тишею.

— І кава знову пахнутиме тільки кавою, а не очікуванням, — додав він.

Вони стояли поруч, і світ навколо стишився. За вікном падали сніжинки, повільно, мов благословення згори.

— Знаєш, — сказала вона, тихо, — коли я пекла те печиво, я думала, що вкладаю в нього любов. Але, здається, я вкладала молитву.
— І вона доходить, — відповів він. — Бо сьогодні кожен, хто його куштував, посміхався.

Орися притиснулась до нього ближче. Її руки пахли борошном і корицею, а його — холодом і металом. І це було справжнє поєднання двох світів, які втомилися, але не здалися.

Свічка догоріла. Вони залишили її дим тонкою ниткою підніматися догори — як символ того, що навіть попіл може світитися.

— Пора спати, — сказала вона, притихло.
— Пора, — погодився він. — Завтра знову день.

Вони лягли, не вмикаючи світла. Сніг за вікном світився власним сяйвом. Десь далеко загуркотіла вантажівка — життя тривало.

Орися лежала поруч, слухала його подих і подумала:
навіть серед війни є місце для миру, якщо поруч — хтось свій