Глава 52

                     Ранок перед дорогами

Ранок прийшов повільно. За вікном ще темніло, а сніг продовжував падати, рівномірно вкриваючи місто білим покривалом. Морозні вітри пробиралися крізь щілини вікон, але в квартирі було тепло — запах кави й свіжоспеченого хліба заповнював усю кімнату.

Орися прокинулася першою. Вона завжди любила ці тихі години, коли місто ще спить, а все навколо належить лише тобі. Але сьогодні тиша була не зовсім спокійна — серце трохи калатало, нагадуючи про очікування.

— Прокидайся, сонний волонтер, — усміхнулася вона, заглядаючи до спальні.
— Ще рано, — бурмотів Олег, розплющуючи очі. — Ти ж казала, що сьогодні вихідний…
— Без ранку з відповідальністю не буває вихідного, — відповіла вона, підійшовши до нього з чашкою гарячої кави з корицею. — Пити треба, поки холод не застиг в кістках.

Він сів на край ліжка, беручи чашку. Повільно вдихнув аромат.
— Цей запах — як дім, навіть на відстані, — сказав він. — Дякую.

На кухні вже стояв пакет із речами, ліками та кількома банками консервів, акуратно складеними. Орися поклала в нього ще кілька шкарпеток і термос із гарячим чаєм.
— Передай хлопцям у шпиталі, — сказала вона. — Холодно, а вони сьогодні довго на ногах.
— Твоя випічка — моя секретна зброя, — усміхнувся Олег. — Вона лікує, коли навколо хаос.

Він перевірив рюкзак ще раз: документи, аптечка, зарядка для телефона, карта. Все на місці.

— І шарф, — додала вона, подаючи йому темно-зелений, власноруч зв’язаний. — Без нього нікуди.
— Тоді я готовий, — відповів він, і його посмішка була спокійною, але трохи тривожною — він завжди відчував відповідальність за тих, кого повертає з небезпеки.

---

Засніжена вулиця зустріла їх свіжим повітрям. Під ногами хрустіло снігом, а в повітрі висіла тиша, яку час від часу порушував далекий звук сирени. Орися йшла поруч, несучи термос і невеликий пакет із печивом, який Олег мав передати військовим.

— Де сьогодні твій маршрут? — запитала вона, намагаючись не показати тривоги.
— Спершу шпиталь, потім пункт на трасі, де чекають ліки і зимові речі, — відповів він. — Сьогодні довгий день.
— А ти сам?
— Ні, зі Миколою. Він підвезе джипом, і так буде легше.

Вони підійшли до дороги, де мав з’явитися джип. Олег простяг руку, щоб обійняти її на прощання.
— Тримай, — сказала Орися, подаючи пакет із печивом. — Для тих, хто сьогодні потребує маленького тепла.
— Ти завжди знаєш, що саме потрібно, — усміхнувся він. — Запах дому навіть серед цього снігу рятує.

Він нахилився і торкнувся її губами чола.
— Бережи себе. Повернуся швидше, ніж думаєш.

Олег сів у джип, і машина рушила засніженою дорогою. Вона стояла, дивлячись, як його постать поступово зникає, залишаючи за собою сліди в білому снігу. Сніг продовжував сипати, і її думки були водночас про нього, про тих, кого він має допомогти сьогодні, і про крихітні радощі, які вони ще встигнуть поділити після його повернення.

---

В кав’ярні вже пахло свіжою випічкою й гарячим чаєм. Орися розклала чашки, підготувала декілька печив і тихо перевірила, чи все готове для відвідувачів. У цей вихідний день її кав’ярня була місцем спокою для друзів і знайомих, а для неї — точкою тяжіння думок і мрій про те, що десь там, за містом, Олег робить добро, допомагаючи повернути людей додому.

Кожна крапля снігу, що ковзала по вікнах, нагадувала їй про те, що навіть у тиші та холоді можна відчувати тепло — від маленьких жестів, від свідомості, що хтось там в небезпеці знайшов порятунок.

І коли вона взяла чашку з чаєм і присіла за столик біля вікна, запах кориці змішався з думками про нього, і здавалося: світ, хоч і холодний та тривожний, все ще тримає тих, хто цінує життя і тепло інших.