Глава 51

                           День серед своїх

Неділя видалася тихою, хоч і морозною. Повітря пахло свіжістю й снігом, а місто прокидалося повільно, без тривог і гулу сирен. Орися й Олег домовилися ще напередодні — сьогодні ніяких справ, ніякої роботи, тільки друзі, тепло й спокій.

— Нарешті день, коли можна просто бути, — сказала Орися, заплітаючи волосся в косу.
— І не перевіряти телефон щоп’ять хвилин, — додав Олег, натягуючи светр. — Це вже свято саме по собі.

Вони зустрілися з друзями у кав’ярні — тій самій, яку колись відкрила Орися. Сьогодні двері відчинилися не для клієнтів, а для близьких людей. На столі — гарячий чай із корицею, мед, домашнє печиво, пиріг зі сливами. У повітрі — сміх і запах випічки.

Настя першою увірвалася в розмову:
— Нарешті я вас бачу разом і без синців під очима! Ви взагалі спите іноді?
— Якщо ти про мене, то я працюю, — відповів Олег, посміхаючись.
— А я, — підхопила Орися, — печу, щоб йому було що їсти. Так і живемо.

Усі засміялися.
Віталій, давній друг Олега, поставив на стіл термос.
— Це щоб гріти душу. Справжній глінтвейн, без спирту — але з настроєм.

Орися налила напій у чашки, і відразу стало затишно. Кожен розповідав щось своє — хто про роботу, хто про родину, хто про дрібниці, з яких складається мирне життя. А Олег просто сидів, слухав і ловив себе на думці, що цей простий сміх, ця легкість — найцінніше, що можна мати.

---

Після кав’ярні вирішили пройтися до річки. Мороз трохи кусав за щоки, але сніг під ногами рипів так ніжно, що ніхто не скаржився. Орися йшла поруч із Настею, сміялися, кидалися снігом, наче діти.

— Пам’ятаєш, як ми колись тікали від уроків і грілися гарячим какао біля старого мосту? — згадала Настя.
— Ага, — відповіла Орися, — і ти тоді впала просто у сніг, бо хотіла довести, що “там не глибоко”.
— І нічого не змінилося, — пожартував Олег, — хіба що тепер гарячий напій у термосі, а не в шкільному стакані.

Всі засміялися знову. Цей сміх лунав над річкою, відбивався від дерев, і навіть зимове повітря здавалося м’якішим.

---

Повернулися під вечір. У кав’ярні запалили свічки, і тепле світло розливалося по столах. Настя грала щось тихе на гітарі, а Олег і Віталій сперечалися, хто з них гірше співає.

— Тільки не кажіть, що хочете виступати, — сказала Орися, прикриваючи обличчя руками.
— Пізно! — вигукнув Віталій. — Ми вже готові до гастролей.

І почалася імпровізація — кумедна, невпевнена, але щира. Всі співали, сміялися, навіть танцювали між столами. У якийсь момент Олег підійшов до Орисі, взяв її за руку.
— Ось заради чого варто жити, — прошепотів він. — За ці миті, коли просто добре.
Вона усміхнулася йому:
— Бо в спокої теж є сила. Просто ми не завжди її помічаємо.

---

Коли друзі розійшлися, кав’ярня спорожніла, але в повітрі ще довго лишався аромат кориці, тепла і дружби. Олег вимкнув світло, залишивши лише одну свічку на вікні.

— Для всіх, хто ще в дорозі, — сказала Орися тихо.
— І щоб пам’ятали: тут їх чекають, — додав Олег.

Вони стояли поруч, дивилися, як за вікном падає сніг. І це була не просто неділя — це був день, коли життя, навіть після бурі, знову ставало теплим