Глава 50

                          День без поспіху

Сонце того ранку з’явилося несподівано — тихе, зимове, але справжнє. Воно пробивалося крізь тонкий шар хмар, ковзало по снігу, грало відблисками на підвіконнях. Після тижнів метушні, тривог і нескінченної напруги цей день був наче ковток повітря — перший спільний вихідний за довгий час.

Орися прокинулася першою. У квартирі стояла дивна тиша, не гнітюча, а добра, спокійна. Вона накинула светр, вийшла на кухню й запалила плиту. У чайнику зашуміла вода, запах кориці наповнив повітря. Коли чай заварився, вона поставила дві чашки — одну для себе, іншу для нього.

— Ти як завжди прокидаєшся раніше за всіх, — почувся сонний голос із дверей.
Олег стояв босоніж, у футболці, з розкуйовдженим волоссям.
— А ти як завжди встаєш тоді, коли чай уже готовий, — усміхнулася вона.

Він підійшов ближче, обійняв ззаду, поклав підборіддя їй на плече.
— Ідеально. Здається, це і є справжній вихідний — коли нікуди не треба бігти.
— І коли можна просто мовчати, — додала вона.

---

Вони снідали повільно, не поспішаючи. За вікном м’яко падав сніг. Усі звуки світу здавалися далекими — ніби хтось вимкнув шум і залишив тільки їх двох.

Після сніданку Олег узявся розчищати балкон від снігу. Він насипав його цілими пригорщами у відро, відкидав лопатою, а Орися спостерігала з кухні, сміючись:
— Ти наче ведеш війну з природою!
— Ні, — відповів він, не відводячи погляду, — просто хочу, щоб ти могла вийти сюди й не посковзнутися.
— О, герой побутового фронту, — жартома сказала вона, подаючи йому термос із чаєм.

Олег зробив ковток, обернувся до неї, і в очах його блиснуло тепло.
— Якщо чесно, мені бракувало цього. Тебе, дому, навіть цих дрібниць. Бо коли там, на передовій, стає важко — я згадую саме це. Як ти стоїш біля плити, як пахне кориця, як світиться вікно.

Вона мовчки підійшла ближче, обійняла його, притискаючись лобом до його грудей.
— Тоді не забувай. Ніколи. Бо я теж тримаюся лише на спогадах про тебе.

---

Ближче до обіду вони вийшли на вулицю. Місто виглядало мирним і спокійним: діти каталися на санчатах, люди йшли з пакунками, сміх розносився повітрям. Вовчанськ, хоч і маленький, здавався тоді всесвітом, у якому ще залишилося місце для тепла.

Орися взяла Олега під руку.
— Підемо до річки? Там сьогодні ярмарок, і Настя казала, що продаватиме глінтвейн.
— Якщо там є глінтвейн — я вже переконаний, — посміхнувся він.

На ярмарку пахло випічкою, яблуками й димом. Вони ходили між прилавками, сміялися, купили два імбирні пряники у формі серця.
— Оце твоя територія, — сказав Олег, тримаючи один із них. — Ти ж знаєш, солодке — твоя зброя.
— І дуже точна, — усміхнулася вона, відкушуючи шматочок.

---

Увечері вони повернулися додому, утомлені, але спокійні. У квартирі пахло теплом, чаєм і трохи — димом від свічки, яку Орися запалила на підвіконні.

Олег поставив на стіл принесені смаколики, увімкнув музику, і тихий джаз наповнив кімнату.
— Знаєш, — сказала Орися, сідаючи поруч, — іноді я забуваю, що світ може бути таким. Без тривог. Без поспіху.
— А я не забуваю, — відповів він. — Бо такі дні — це доказ, що все недаремно.

Вона взяла його за руку, переплела пальці.
— Просто залишайся. Хоч сьогодні. Хоч на ніч.
— Залишусь, — тихо сказав він. — Бо цей день — не просто вихідний. Це день, коли ми живі.

І вони сиділи поруч, дивлячись, як за вікном падає сніг, як м’яко світиться свічка.
Без слів, без поспіху. Просто разом — серед зими, що раптом стала теплою