Глава 49

                            Свічка у вікні

Ніч опустилася тихо, як ковдра, накриваючи місто м’яким, білим спокоєм. Сніг падав густо, повільно, кружляючи у світлі ліхтарів, мов танець, який ніхто не дивиться до кінця. Усе навколо виглядало таким мирним, ніби світ на мить забув, що десь поруч — війна. Але в душі Орисі тиша не приходила. Вона сиділа біля вікна, загорнута в теплий плед, і дивилася, як засипає місто.

На підвіконні стояла свічка. Маленька, скромна, але вперта — не гасла навіть тоді, коли з вулиці заходив протяг. Її вогник був, як обіцянка: що темрява не переможе, що хтось обов’язково повернеться.

Поруч — чашка недопитого чаю з корицею. Аромат кориці заповнював кімнату, змішуючись із запахом воску та снігу, що просочувався крізь віконні щілини. Вона любила ці вечори — не за спокій, а за надію, яка тихо сиділа поруч, поки серце чекало.

Кожен звук здавався важливим. Кожен шурхіт у під’їзді, кожен рух тіні за фіранкою змушував серце битися частіше. Телефон мовчав. Минали хвилини, години, а вона все ще сиділа — не просто чекаючи, а відчуваючи, що він десь поруч.

За вікном пройшов військовий патруль — двоє хлопців у темних куртках, засніжені, з прапорцями на рукавах. Вони йшли повільно, розмовляючи між собою. Один сміявся, другий ніс термос. І в ту мить Орисі здалося, що між ними й Олегом немає різниці — усі вони тримають на собі небо, щоб воно не впало.

“Може, він уже десь тут, — подумала вона. — Може, йде саме зараз.”

---

Двері відчинилися тихо, ледь чутно. І в ту ж секунду серце зробило різкий ривок — між вірою і страхом.
— Олеже?.. — її голос затремтів.

Він стояв на порозі — засніжений, втомлений, але живий. З тими ж очима, в яких завжди було щось невимовно тепле. На плечах — бронежилет, на обличчі — сліди вітру й дороги.

— Я вдома, — тихо сказав він, знімаючи шапку.

Орися не витримала — підбігла, обійняла, сильно, до болю в руках. І відчула — він теплий. Справжній. Не тінь, не спогад.
— Я так чекала, — прошепотіла вона. — Сирена сьогодні знову лякала. Я дивилася на вікно і думала, що головне — щоб ти повернувся.
— Я чув її дорогою, — відповів він, торкаючись її волосся. — І теж думав тільки про тебе.

---

Він повільно сів на диван, розтираючи змерзлі руки. Пальці тремтіли — не від холоду, а від втоми.
Орися принесла йому гарячий чай із корицею, поставила поруч.
— Це твій запах дому, — усміхнувся він, вдихаючи аромат. — Де б я не був, я завжди відчуваю його.

Вона дивилася, як він п’є, як у нього розслабляються плечі, як повертається спокій у погляд.
— Як усе пройшло? — запитала вона, боячись відповіді.
Він зробив ковток, потім підняв очі:
— Ми змогли повернути їх. Не всіх, але більшість. Ти б бачила ці обличчя… Вони ступали на землю, мов не вірили, що вона ще справжня. І тоді я зрозумів — заради цього все.

Він замовк, поглядом зупинившись на свічці у вікні.
— Коли ми їхали назад, бачив багато таких вогників. І подумав — кожен із них горить за когось. За тих, хто ще в дорозі. За тих, хто не повернувся.
— Моя теж горіла, — тихо сказала Орися. — Вона завжди горить, коли тебе нема.

Олег усміхнувся, простягнув руку, торкнувся її долоні.
— Я знав. Я бачив її навіть там, де було темно. І, мабуть, тому повернувся.

---

Вони сиділи поруч — без слів, бо слова зараз були зайві. За вікном сніг усе ще падав, у кімнаті потріскував вогник свічки. Її полум’я хиталося, але не гасло.

Орися сперлась головою на його плече.
— Головне, що ти тут, — прошепотіла вона.
— І що ти чекала, — відповів він.

Він поцілував її у скроню, і все навколо, здавалося, стихло. Навіть вітер перестав бити у шибку.

Свічка на підвіконні горіла рівно — як знак, що ніч мине.
І що завжди є хтось, хто світить, поки інший повертається