Глава 48

                                День тиші 

Суботній ранок прийшов тихо — без сирен, без поспіху. Вовчанськ потопав у снігу, і здавалося, що саме місто зробило паузу, щоб нарешті просто подихати. Тиша стояла така, що чути було, як чайник на кухні починає закипати.

Орися прокинулась без будильника. Вперше за довгий час — не через дзвінки, не через плани, не через новини. Просто тому, що тіло нарешті виспалося. Вона потягнулась, підійшла до вікна і подивилась на двір — усе біле, чисте, спокійне. Люди неквапно йшли з хлібом, діти ліпили снігову бабу.

Олег ще вдосвіта поїхав — сьогодні його команда допомагала зустрічати військових, які повертаються з полону. Перед від’їздом він лише сказав:
— День буде непростий. Але я подзвоню.

Вона проводила його поглядом, заварила чай із корицею і тихо подумала: хай там теж буде трохи тепла.

---

Ближче до обіду подзвонила Настя.
— Ти вдома? — запитала вона. — Бо ми з Ірою йдемо гуляти, хочемо тебе витягти хоч кудись із твоєї тиші.
Орися посміхнулася.
— А як же. У мене навіть печиво є.

За годину вони зустрілися біля кав’ярні, яку Орися колись відкрила. Вона сьогодні була зачинена, але всередині ще пахло кавою, теплом і спогадами.

— Пам’ятаєш, як ми тут ночували перед відкриттям? — сміялась Іра, гріючи руки біля горнятка. — Ти тоді казала: “Тут буде не просто кава, тут буде дім”.
— І так і сталося, — тихо відповіла Орися. — Бо коли приходили військові, я бачила, як вони вперше за довгий час усміхаються.

Настя глянула на неї з ніжністю:
— Ти сама не помічаєш, як змінюєш людей.

---

Вони довго гуляли містом. Сніг падав повільно, у повітрі пахло випічкою з найближчої пекарні, і на мить усе справді здавалось мирним.
Орися розповідала про нові ідеї для кав’ярні, Настя — про свою молодшу сестру, Іра — про хлопця, який знову поїхав на фронт.

— Мені здається, що ми всі тепер живемо на дві половини, — сказала Настя, коли вони сіли на лавку біля замерзлого фонтану. — Одна — тут, де мир і кава. А інша — там, де чекають.
— Мабуть, так і є, — зітхнула Орися. — Але поки є кава, поки є з ким поділитись теплом — значить, ми тримаємось.

---

Вони зайшли до кав’ярні “Листя”, яку недавно відкрила знайома Насті. Усередині було напівтемно, горіли свічки, грав тихий джаз.
Бариста впізнала Орисю:
— Ви ж із тієї кав’ярні на центральній? Я чула, що ви передаєте випічку для хлопців.
Орися кивнула.
— Це просто печиво. Але воно має смак дому.

Дівчата замовили каву з корицею, сіли біля вікна. Надворі сипав сніг — густий, тихий, наче світ пробачав їм цей короткий спокій.

Іра засміялась:
— Знаєш, Орисю, у тебе навіть вихідний виглядає так, ніби ти знову комусь допомагаєш.
— Мабуть, інакше не вмію, — зізналася вона. — Але сьогодні мені просто хочеться бути поруч із вами. Без напруги. Без тривоги. Просто день, де всі — живі.

---

Увечері, коли вони розійшлись, Орися поверталася додому повільно. Сніг хрумтів під ногами, а небо було важке, але спокійне. Вона відчула, як вперше за довгий час — не поспішає. Не боїться. Просто йде.

У квартирі вона запалила свічку, налила собі ще один чай із корицею й притулилась до вікна. Телефон завібрував — повідомлення від Олега:
“Ми зустріли їх. Усе добре. Скоро буду.”

Орися усміхнулася.
Нехай цей день залишиться таким — тихим, справжнім і трохи солодким від кориці.

Вона глянула у темне небо, де падали сніжинки, і прошепотіла:
— Сьогодні тиша не страшна. Сьогодні вона — як вдих після тривоги