Глава 46

                             Зимовий ранок

Сніг сипав з самого ранку — тихо, повільно, ніби не хотів поспішати. Маленькі вулиці Вовчанська вкривались білою ковдрою, а дим з димарів підіймався просто у сіре небо. Усе виглядало спокійним і трохи задумливим — наче світ узяв паузу.

Орися прокинулась раніше, ніж зазвичай. У квартирі було тихо, тільки годинник на стіні відміряв хвилини. Вона вдягнула теплий светр, приготувала собі чай з корицею і апельсином — аромат наповнив кімнату затишком, який не потребував жодних слів.

Поки за вікном кружляв сніг, вона перевіряла телефон — повідомлення від Олега:

> “Їду до лікарні, там сьогодні нові хлопці. Зустрінемось після обіду, гаразд?”

Вона усміхнулася йому подумки, поставила чайник ще раз — щоб зробити термос какао й кілька пиріжків для нього. Так вона завжди робила, коли знала, що день у нього буде важкий.

---

У лікарні Олег ішов коридором, що пах антисептиком і ліками. З палат лунали уривки розмов — хтось сміявся, хтось мовчав. Він приніс хлопцям кілька коробок із речами, теплі шкарпетки, солодощі, малюнки від дітей із шкіл.

— Доброго дня, хлопці, — сказав він, заходячи в палату, де на ліжках сиділи троє чоловіків. — Як сьогодні?
— Та живемо, — відповів один із них, молодий, із перев’язаною рукою. — Головне — не забуті.

Олег усміхнувся й поклав на стіл пакунок. — Це від Орисі. Вона каже, що чай із корицею лікує краще, ніж будь-які таблетки.

— Передай їй спасибі, — озвався ветеран із сусіднього ліжка. — У неї завжди найтепліша кава.

Він провів у лікарні пів дня, слухаючи історії, допомагаючи оформити папери, просто сидячи поруч. Для когось важливо було сказати, що болить. Для когось — просто, щоб хтось слухав.

---

Тим часом у кав’ярні «Kofein» (тепер уже добре знаній у всьому Вовчанську) пахло свіжою випічкою. На вікнах — маленькі вінки з ялинових гілок, на полицях — баночки з корицею, кардамоном, горішками.

Орися стояла за баром, коли двері відчинились — і до приміщення влетів холод разом із снігом. Увійшла Марта — її подруга ще зі школи.
— Орисю! — вигукнула вона, знімаючи шарф. — Я бачила тебе по телебаченню, ти ж у новинах була — про волонтерів!

— Та ну, — засміялась Орися, — то випадково. Просто розповіла, що ми передаємо хлопцям.

Вона поставила перед нею чашку какао й шматок яблучного пирога.
— Сідай, грійся.

Марта зітхнула, дивлячись у вікно. — Якось у вас тут спокійно. А в мене — постійний гул, новини, люди, метушня. І здається, що я забула, як це — просто сидіти й дивитись, як падає сніг.

— Мабуть, треба частіше приходити, — сказала Орися тихо. — Тут усе трохи інакше. Ми вчимося жити поміж бур, але не втрачати тепло.

---

Коли вечоріло, двері знову тихо відчинились. Олег стояв із тим самим поглядом, у якому змішувались втома й спокій.
— Ти принесла мені обід, але, здається, я повернувся надто пізно, — сказав він, роздягаючись.

— Головне, що повернувся, — усміхнулася вона й поставила перед ним чай із корицею. — Сідай, я зараз дістану твої улюблені пиріжки.

Сніг за вікном все ще падав, світло ламп відбивалось у його білих лусочках. І між ароматом кориці, голосами відвідувачів і тихим гітарним акомпанементом у кутку було щось особливе — те саме відчуття, яке з’являється лише тоді, коли поруч своя людина