Глава 45

                        Тепло серед зими

Сніг падав повільно, ніби не хотів торкатися землі. Білий, м’який, тихий — він засипав усе навколо: дахи старих будинків, гілки каштанів, вулиці Вовчанська, що втомлено готувалися до ночі. Місто виглядало спокійним, але в цьому спокої було щось глибоке — така тиша, яка буває тільки після бурі або перед нею.

У кав’ярні «»Kofein» ще з ранку горіло світло. Маленька жовта лампа кидала м’яке сяйво на дерев’яні столи, а з кухні тягнувся аромат кориці, ванілі й свіжої випічки.
Орися любила цей запах. Він був її бронею від тривог, які останнім часом стали надто звичними.

Вона стояла біля вікна, дивилася, як сніг повільно осідає на тротуар, і обережно помішувала ложечкою каву з молоком. Надворі ще не розвиднілося, а в ній уже прокидалася та особлива зосередженість, що приходить лише тоді, коли знаєш — сьогодні буде багато роботи, але в кожній її дрібниці є сенс.

Коли годинник пробив восьму, двері кав’ярні прочинилися, і холодне повітря влетіло разом із Мартусею. Вона зняла рукавички, струсила з волосся сніг і, не зважаючи на те, що ще було ранку, вигукнула:
— У тебе тут пахне святом! І навіть не віриться, що надворі — сірий грудень.

— Це просто кава з корицею, — усміхнулася Орися, наливаючи напій у дві чашки. — І трохи тепла, якщо вистачить.

Марта сіла біля вікна, загорнувшись у шарф.
— Слухай, ти знаєш, я йду сюди, як у сховище. Тут тихо, світло й не страшно.
— Бо я ховаю страх у банку з корицею, — жартома відповіла Орися, ставлячи перед нею печиво.

Вони говорили про дрібниці — про нові свічки, про музику, що грає на фоні, про те, що сніг, здається, вже не зупиниться. Але в кожному слові відчувалася турбота, тепла звичка бути поруч.

Коли годинник показав дев’яту, двері знову відчинилися — цього разу тихіше. У приміщення зайшли кілька чоловіків у військовій формі. Вони роззирнулися, струшуючи сніг із плечей.
— Привіт, хлопці, — сказала Орися. — Як завжди — кава, чай, печиво?
— Ага, і трохи тиші, якщо є в наявності, — жартома відповів один із них.

Вона усміхнулася й подала їм кружки. Усі ці чоловіки були для неї вже майже як рідні. Хтось заходив щоранку, хтось — після виїзду. У кожного свої шрами, свої історії. Але всі вони тут пили її каву й мовчали однаково — по-людськи.

Вона поставила перед ними тарілку з печивом і тихо сказала:
— Сьогодні воно з медом і корицею. Для тепла.
Один із військових, молодий хлопець із перев’язаною рукою, подивився на неї і сказав:
— У тебе тут як вдома. І пахне спокоєм.

Орися лише кивнула. Їй не треба було відповідати — вона знала, що ці слова важливіші за будь-яку подяку.

---

Тим часом, за кілька кварталів від кав’ярні, Олег стояв біля дверей лікарні. Сніг падав йому на плечі, але він не поспішав заходити. У руках — коробки з ліками, теплими речами, кавою та печивом, які зібрали волонтери.
І, звісно, коробочка від Орисі — з печивом і банкою запашної кави, перев’язаною червоною стрічкою.

— Передай хлопцям, — сказала вона зранку, коли він збирався. — І скажи, що там — трішки дому.

У лікарні пахло ліками, металом і стерильністю. Але коли він зайшов у палату, де лежали поранені, усе це ніби відійшло на другий план.
— Доброго дня, мужики, — сказав Олег, ставлячи пакунки. — Привіз вам трохи гостинців.

— Ага, ми вже знаємо, від кого, — посміхнувся один із старших. — Від тієї дівчини, що пече як мама.

Олег засміявся:
— Вона просила не хвалити, а просто їсти. І пити каву, поки гаряча.

У кімнаті запахло корицею. Один із хлопців довго вдихав аромат, заплющивши очі.
— Знаєш, — сказав він тихо, — цей запах… нагадує, що життя ще є.

Олег мовчки кивнув. Він звик до таких моментів — коли не треба багато говорити. Достатньо просто бути поруч, передати тепло далі, від рук до рук.

Він пройшовся палатою, потис кожному руку, спитав про лікування, про новини. І коли вже збирався виходити, хтось із хлопців покликав:
— Скажи їй... що ми вдячні. І що її кава — краще, ніж будь-яке ліки.

---

Коли він повернувся до міста, було вже по обіді. Сніг сипав ще густіше. Кав’ярня світилася крізь завісу білого, як маяк у зимовому морі.
Орися стояла біля стійки, розмовляла з Мартою. Побачивши його, одразу усміхнулася — так, як тільки вона вміла: тепло, щиро, без слів.

— Як там? — спитала вона.
— Тихо, спокійно. Передав усе. Кажуть, що ти знову зробила день трохи світлішим.
— І це добре, — усміхнулася вона, наливаючи йому чай із корицею. — Бо світ зараз занадто темний, аби не додавати в нього трохи тепла.

Він сів поруч, зняв рукавички, обхопив чашку долонями. За вікном падав сніг, накриваючи місто ковдрою тиші.
— Знаєш, — сказав він, дивлячись крізь вікно, — от би цей запах кориці міг зупиняти війну.
— Може, і може, — відповіла вона, тихо, але впевнено. — Хоч на кілька хвилин.

Вони сиділи мовчки, дивилися, як за склом кружляють сніжинки. Їхні руки зустрілися на столі — просто, без зусиль.
І в ту мить здавалося, що світ, хоч і не став безпечнішим, став трохи теплішим.

Бо хтось пече печиво з корицею.
Бо хтось приносить його туди, де болить.
Бо навіть серед зими є місце для людського тепла