Глава 43

                              Дорога добра

Ранок прокинувся тихо, з ледь помітною тривогою в повітрі.
Не від сирен, не від новин — а від тихого хвилювання, що завжди з’являлося в Орисі, коли Олег збирався в дорогу.

Вона вставала першою. На кухні парувала кава, на плиті грілася каша, а в духовці — пахло свіжим печивом. Вона готувала його щоразу, коли знала, що Олег повезе допомогу військовим.
— Ти знову не поснідаєш? — запитала, дивлячись, як він перевіряє списки і складає речі у машину.
— Потім, — відповів він звично.
— “Потім” — це коли? — усміхнулась вона, поклавши перед ним термос і бутерброди. — І ось це.

Вона дістала з кухонного рушника акуратно загорнутий пакунок.
— Печиво? — він глянув на неї.
— Так. І трохи тепла на додачу. Передай хлопцям, добре?

Він нахилився й легко торкнувся її чола губами.
— Передам. І скажу, що від найкращої кухарки у Вовчанську.

---

Дорога була довгою. Місто поступово залишалося позаду, асфальт переходив у розбиту ґрунтівку.
На передових позиціях його вже чекали двоє військових — один зовсім молодий, інший старший, із тих, хто вже бачив занадто багато.

— О, Олег! — привітався старший. — Та ти, як завжди, вчасно.
— Я стараюся, — посміхнувся той. — Ось, тримайте. І ще — ось це від Орисі.

Він передав коробку з печивом, перев’язаним синьо-жовтою стрічкою.
— О, це з того кафе, де пахне домом? — засміявся молодий боєць. — Знаю, чув від наших.
— Саме так, — кивнув Олег. — Вона каже, що смаколики лікують краще, ніж новини.

Всі троє посміхнулися, але кожен — трохи по-своєму: у їхніх усмішках був і смуток, і вдячність, і оте тихе “живемо, бо нас чекають”.

---

А в цей час, у центрі міста, у маленькому кафе Орисі пахло кавою, ваніллю і свіжою випічкою.
Вона розставляла чашки, коли двері відчинились, і до приміщення зайшли троє військових — втомлені, запилені, але з тією світлою посмішкою, яку буває видно лише у тих, хто щойно повернувся з передової.

— Заходьте, хлопці, — сказала вона тепло. — Сідайте, я зараз вас зігрію.

Вона поставила перед ними по чашці гарячої кави, подала миску з печивом, пиріжками й медом.
— Це від дому, — сказала вона. — Безкоштовно. У мене свої закони: для вас — лише добре.

Один із них, зовсім молодий, опустив очі.
— Дякую, пані Орисю… я вже забув, який смак у справжнього печива.

— Значить, згадаєш, — відповіла вона, наливаючи ще чаю. — І повертайся. Без цього не прийму.

Вони їли повільно, наче боялися зіпсувати мить. І коли йшли — залишили на столі маленький жовтий шеврон.
— Щоб пам’ятали, хто теж чекає, — сказали.

Орися взяла його в руки — і тихо поставила біля кавомашини, поруч із вазою, де завжди стояли квіти.

---

Увечері Олег повернувся — втомлений, запорошений, але спокійний.
— Передав усе, — сказав він, розкладаючи порожні коробки. — І печиво твоє теж. Кажуть, що такого смачного не їли з минулого літа.

— От і добре, — усміхнулася вона. — Бо кожне печиво — це як обійми.

Він підійшов ближче, обійняв її за плечі.
— Я от думаю… може, у твоєму кафе варто зробити куточок для них. Фото, листи, речі з фронту. Щоб люди пам’ятали, хто нас береже.

— А ще щоб вони знали, куди повернутись, — тихо відповіла вона.

Вони стояли посеред маленької кухні, у якій пахло теплом, і за вікном шелестів вечірній вітер. І в цій тиші — між війною, кавою й любов’ю — народжувалось відчуття дому