Глава 42

                         Ранок після тиші

Світло пробивалося крізь фіранки, лягало м’якими смугами на стіл, на чашку, що залишилася з учорашнього вечора, і на плечі Орисі, коли вона прокинулася. В кімнаті ще було напівтемно, тихо, лише чути було, як у коридорі цокає годинник — рівно, спокійно, як дихання.

Вона лежала кілька хвилин, прислухаючись до цього ранкового спокою. Десь за вікном проїхав трамвай, гавкнув собака, і світ почав оживати. Олег спав поруч — обличчя розслаблене, погляд схований під важкими повіками. Його рука мимоволі торкалася її плеча, ніби навіть уві сні він не хотів відпускати.

Вона обережно підвелась, щоб не розбудити його. Тепла підлога, м’який светр, запах кави, який вона ось-ось мала створити. У кухні було прохолодно, але приємно — запах ночі ще не розвіявся, і цей світанковий спокій здавався якимось особливим.

Коли чайник зашипів, Орися машинально усміхнулась — такий звук завжди нагадував їй про початок. Про те, що навіть після втоми, сварок чи тривог — життя продовжується, день приходить знову.

Через кілька хвилин у дверях з’явився Олег.
— Уже не спиш, — промовив він, ще трохи сонний, але з тою лагідною усмішкою, яку вона любила.
— Хтось має варити каву, поки ти спиш, — відповіла вона, наливаючи напій у дві чашки.
— А хтось має з’їсти останній круасан, поки ти не побачила, — пожартував він, відламуючи шматок і ковтаючи разом із усмішкою.

Вони сиділи на кухні, не поспішаючи. За вікном небо світліло, сонце боязко торкалося дахів. Орися зібрала волосся, він накинув сорочку. Все відбувалося звично, але саме у цій звичності було щось дорогоцінне.

— Ти сьогодні у кав’ярні з самого ранку? — спитав він, дивлячись на неї поверх чашки.
— Так. Нові зерна приїхали, треба спробувати. І ще зустріч з постачальником.
— Із тим, що завжди запізнюється?
— Угу. Але сьогодні він мені не втече, — усміхнулась вона.

Вона любила свою справу — не за прибуток і не за популярність, а за ті ранки, коли запах свіжої кави змішується з першими відвідувачами, коли люди заходять, мов на хвилину в дім.

Олег стояв біля вікна, застібаючи ґудзики на формі. Його рухи були впевнені, чіткі — усе робив так, ніби кожен жест мав значення.
— Сьогодні знову виїзд? — обережно запитала вона.
— Так. Трохи за місто. Волонтери просять допомогти з вантажем — треба розвантажити, перевірити документи, скласти по пунктах. Нічого складного, але роботи вистачить.

Вона глянула на нього — той самий погляд, спокійний зовні, але з тінню постійної напруги. Олег завжди тримав у собі тривогу, не показував її, але вона її відчувала.
— Головне — обережно, — сказала вона.
— Завжди, — відповів він коротко, і ця короткість теж була частиною його турботи.

Він узяв її руку, стиснув пальці.
— Я повернуся до вечора. І не починай день без сніданку, добре?
— Ти ніби мій охоронець, — тихо всміхнулася вона.
— А хіба ні?

Вони ще кілька хвилин стояли біля дверей. У коридорі пахло пральним порошком і свіжістю. Коли вона допомогла йому накинути куртку, він нахилився й коротко торкнувся її губ.
— Побачимось.
— Бережи себе, — відповіла вона тихо.

Двері зачинилися, і з ними разом зник його запах — теплий, з нотками диму й кави.

---

Олег ішов швидко, дорогою вдихаючи холодне повітря. Місто ще прокидалось: трамваї, запах мокрого асфальту, старенька бабуся біля магазину з термосом у руках. Йому подобалися ці ранки — звичайні, робочі, коли кожен крок мав сенс.

Він працював у невеликій логістичній групі при волонтерському центрі. Його день складався з простих, але важливих речей: прийняти гуманітарку, перевірити вантаж, домовитись з водіями, усе розвезти. Робота без гучних слів, але потрібна.

Сьогодні він мав зустріти вантаж із ліками та продуктами. Машини прибули трохи раніше, ніж очікувалось, і це завжди означало суєту. Хтось телефонував, хтось сперечався, а він спокійно перевіряв папери.
— Ти знову найспокійніший серед бурі, — крикнув знайомий волонтер Сергій, кидаючи ящик.
— Бо якщо хтось не буде спокійним, усе розвалиться, — відповів Олег.

Він звик тримати порядок у хаосі — можливо, саме це і рятувало його від втоми. Коли все зроблено правильно, коли люди отримають потрібне — тоді день не даремний.

До обіду він устиг обійти склад, підписати три накладні, попити чай з побратимами. Але десь усередині постійно жила тривога. Наче тонка нитка, яку він не міг розірвати. Кожного разу, коли телефон дзвонив, серце злегка стискалось — раптом щось трапилось.

Він не любив це відчуття, але жив з ним. Бо розумів: поки він робить свою справу, поки поруч є Орися, поки місто дихає — усе ще тримається.

---

А в цей час Орися стояла за стійкою кав’ярні, наливала першу ранкову каву й дивилася у вікно. Десь там, серед потоку людей, мав пройти він. І навіть якщо не побачить його — просто знати, що він десь поруч, було достатньо.

Вона зітхнула, витерла руки й усміхнулася першому клієнтові. День почався.
І хоч у кожному дні тепер була тривога, вона навчилась бачити крізь неї щось інше — життя, яке триває