Глава 41

                            Спокійний вечір

Вечір спускався на місто повільно, наче хтось обережно вимикав денне світло. Вулиці Вовчанська поступово спорожніли — лише поодинокі перехожі поспішали додому, притискаючи до грудей пакунки, а вітрини кав’ярень віддзеркалювали їхні тіні. Повітря було напоєне запахом вологої землі, кори дерев і свіжоспеченого хліба з найближчої пекарні.

Орися й Олег йшли пішки, не поспішаючи. Їхній сьогоднішній день почався пізно — уперше за довгий час вони могли дозволити собі не вставати рано. Без будильників, без поспіху, без звичних турбот. Просто лежати поруч і слухати, як десь у дворі гавкає собака, як вітер колише фіранку, як у тиші дихає життя.

Вони вирішили зустрітися з друзями — старою компанією, з якою не бачилися вже місяцями. Зібралися в парку, на лавці біля озера. Там, де колись сміялися до сліз і сперечалися про дрібниці.
Хтось приніс домашній пиріг, хтось — термос із чаєм. Розмови точилися навколо усього — про роботу, про новини, про те, як важливо часом просто бути разом, навіть без приводів.

— Пам’ятаєш, як ми тоді втекли з тієї вечірки і опинилися під дощем? — запитав один із друзів.
Олег засміявся:
— Так, і тоді ми зрозуміли, що мокрі, але щасливі.

Сміх їхньої компанії розлетівся довкола, змішуючись із шумом вітру. Орися сиділа поруч, слухала, спостерігала, як у світлі ліхтаря відблискує вода в озері. Їй раптом стало так спокійно, ніби життя нарешті перестало поспішати.

Після зустрічі вони повільно рушили додому. Дорога пролягала через вузькі вулички, де жовтіли ліхтарі й від кожного двору тягнулося світло у вікнах. Люди вечеряли, дивилися телевізор, у когось звучала музика. Світ здавався добрим і домашнім.

— Знаєш, — промовила вона тихо, — мені подобається така тиша. Без шуму, без зайвих слів.
— Тиша — найчесніша річ, — відповів він. — У ній видно, хто ти поруч із ким є.

Коли вони дійшли до під’їзду, небо вже затягнулося легкими хмарами, а в повітрі знову з’явився запах дощу. У квартирі було тепло. На столі стояли ромашки — уже трохи зів’ялі, але все ще гарні. На кухні — чашки з ранковою кавою, яку вони не встигли помити.
Орися зняла куртку, кинула сумку на стілець і глибоко вдихнула.

— Ти відчуваєш? — спитала вона. — Щось у повітрі ніби змінюється.
— Це просто вечір, — сказав Олег, обіймаючи її. — Може, трішки втоми, трішки тривоги. Але ми ж удома.

Вона притулилася до нього. Їй справді було тривожно, хоча й не знала чому. Можливо, від тиші, що була надто глибокою. Можливо, від думки, що навіть спокій буває крихким.

Вони сіли на диван, загорнулися в плед. Телевізор тихо блимав у кутку, на підвіконні світилася свічка. Дощ почав крапати по склу — м’яко, ритмічно, немов хтось грав на клавішах за вікном.

— Хочеш чаю? — спитала вона.
— Хочу, але тільки якщо разом.

Вона засміялася й пішла на кухню. Поки вода закипала, він підійшов до вікна, дивлячись, як краплі збігають по шибці. У його грудях теж ворушилося щось — легке, невимовне хвилювання. Наче життя готує новий поворот, але ще не час його бачити.

Вони пили чай удвох, розмовляли про дрібниці: про роботу, про фільми, про те, що завтра треба купити нову лампу. Але за кожною звичайною фразою ховалася ніжність — тиха, справжня.

Пізніше, коли світло вимкнули, вони ще довго лежали поруч. Слухали дощ, що шепотів за вікном, і серця, які билися поруч у ритмі тепла й спокою.

І навіть коли заснули, у повітрі ще залишався запах чаю, ромашок і чогось невловимого — наче передчуття змін, яких не можна уникнути