Глава 38

                          Вечір у кав’ярні

День тягнувся нескінченно. Місто дихало важко, втомлено, як після довгого бігу. Люди поспішали додому, притискаючи до себе пакети, парасолі, думки. Орися дивилася на них крізь запітніле вікно кав’ярні й відчувала, що теж хоче просто зникнути у чиємусь спокої — хоча б на кілька хвилин.

Вона повільно протирала столи, переставляла чашки на полицях, слухала, як гудить старий холодильник і як за вікном хлюпоче дощ у калюжах. На столику біля вікна стояв глечик із ромашками — трохи зів’яли, пелюстки посіріли, але вона не могла їх викинути. Вони нагадували їй про нього. Олег приніс їх минулого тижня — тоді, коли світ здавався трохи світлішим, коли він жартував і казав: “Бо вони — як ти, прості й справжні”.

Вона перевела вивіску на дверях на “Зачинено”, вимкнула кавомашину, залишивши лише маленьку лампу над барною стійкою. Кав’ярня наповнилася м’яким теплом і запахом кориці. Місце, де завжди було людно, тепер дихало тишею.

Вона вже збиралася вимикати світло, коли двері тихо відчинилися. Дзвіночок над ними дзенькнув, і Орися, не піднімаючи голови, машинально сказала:
— Ми вже не працюємо.

— Я знаю, — озвався знайомий голос.

Рука, якою вона тримала ганчірку, завмерла. Повільно, немов боячись, що це сон, Орися підняла очі. І побачила його.

Олег стояв на порозі — втомлений, трохи побитий дорогою, з обличчям, що потемніло від вітру і часу, але з тією самою усмішкою, від якої у неї стислося серце. Камуфляж, засипаний пилом, наплічник, що з’їхав на одне плече, а в очах — блиск, якого вона не бачила давно.

— Ти... уже повернувся? — ледве вимовила вона.

— Так, — тихо сказав він, знімаючи рукавички. — Раніше, ніж планував. Хотів побачити тебе.

Вона зробила крок до нього, потім ще один.
— Ти ж казав, що ще два дні будете у виїзді.
— Я збрехав, — усміхнувся він. — Бо два дні — це надто довго без тебе.

Вона не витримала — просто обійняла його. Сильно, щиро, без слів. Від нього пахло дощем, пилом, димом і чимось знайомим, рідним. Вона відчула, як його руки повільно обіймають у відповідь — обережно, ніби боявся зламати.

— Ти холодний, — прошепотіла вона.
— А ти гаряча, — посміхнувся він. — Як завжди.

Вони стояли так кілька секунд, потім Олег відступив, зняв наплічник і сів за стіл біля вікна.
— У тебе все ще пахне кавою, — сказав він. — І домом.

— Бо тут — наш запах, — відповіла вона, ставлячи перед ним чашку. — І трошки кориці.

Коли вона приготувала дві чашки, вечір за вікном уже став густим, мов оксамит. За шибками світили ліхтарі, в калюжах відбивалися зорі, десь унизу м’яко шаруділо осіннє bini — не листя, а дрібні шматочки неба, що впали з дерев.

Вони сиділи один навпроти одного. Олег тримав чашку в долонях, мов зігрівав її своїм диханням.
— Ти знаєш, — сказав він після довгої паузи, — кожного разу, коли повертаюсь, думаю, що час зупиняється тільки тут. Саме в цій кав’ярні. Саме з тобою.

— Бо тут усе справжнє, — тихо відповіла вона. — Без метушні, без гулу, без фальші.

— І без тебе нічого б не було, — сказав він просто.

Вона усміхнулася, але в очах блиснули сльози.
— Ти завжди говориш так, ніби завтра знову підеш.

— Бо так і є, — відповів він, не відводячи погляду. — Але поки я тут — я з тобою. І це все, що має значення.

Вона потягнулася через стіл і взяла його долоню. Її пальці були теплі, його — трохи холодні, шорсткі. І все ж, дотик був найживішим з усього, що вона відчувала за довгий час.

— Маленька, — сказав він майже пошепки, — іноді мені здається, що оцей момент — усе, чого я хотів. Тиша. Ти. І чашка кави між нами.

— Тиша іноді говорить більше, ніж будь-які слова, — відповіла вона.

Він підняв її руку, доторкнувся губами до пальців. Потім нахилився й поцілував її чоло — коротко, обережно, так, ніби боявся, що все зникне, якщо зробить різкий рух.

— Ти пахнеш кавою й домом, — прошепотів він.

І в ту мить, серед нічної тиші, серед запаху кориці, кави й осіннього bini, світ ніби на мить зупинився. Не було війни, не було болю, не було страху. Був лише цей вечір, маленька кав’ярня, що світилася теплом, і двоє людей, які просто вміли чекати — і знаходити одне одного, знову й знову