Глава 37

                       Тиша після дощу

Ніч промайнула тихо. За вікном довго шелестів дощ — не гучний, не холодний, а той, що приносить затишок. Він падав рівномірно, ніби приглушував усі зайві думки, стирав шум, огортав місто ковдрою спокою.

Орися прокинулася раніше, ніж задзвенів будильник. У кімнаті панувала напівтемрява, лише світло від вуличного ліхтаря ковзало по стіні, торкалося краю ковдри. Вона лежала нерухомо, слухаючи — як краплі стікають по підвіконню, як дихає поруч Олег, як рівно й спокійно тече час.

Вона повернула голову.
Олег не спав. Лежав, дивився в стелю, ніби щось обдумував. Його погляд був спокійний, але глибокий, із тією тишею, що народжується після втоми.

— Про що ти думаєш? — тихо спитала вона, не порушуючи ранкової м’якості.
— Про все, — усміхнувся він ледь помітно. — Про те, що буде далі.

— А що буде далі? — вона сіла, загорнувшись у ковдру, притиснула коліна до грудей, як робила завжди, коли їй хотілося відчути себе в безпеці.
— Робота, волонтери, нові дні… — відповів він, дивлячись у вікно. — І, може, трохи більше нас.

Вона глянула здивовано, хоча в глибині серця вже знала, що він має на увазі.
— Більше нас?
— Ну… якщо колись буде двоє, то, може, згодом буде й троє, — сказав він невимушено, але очі його світилися по-справжньому.

Орися не стримала усмішки.
— Ти навіть каву ще не випив, а вже про велике думаєш.
— Бо коли з тобою — усе здається можливим, — відповів він спокійно, без тіні пафосу. І в цій простоті було щось справжнє, як запах дощу.

Вона доторкнулася до його руки.
— Може, колись… — прошепотіла вона.
— Колись обов’язково, — сказав він. — Тільки спочатку — цей день.

---

Після сніданку вони вийшли на вулицю.
Повітря було прозоре, свіже, ніби вимите дощем. Асфальт блищав дрібними калюжами, у яких відбивалося небо, а на деревах ще тремтіли краплини. Десь поруч гудів тролейбус, люди поспішали на роботу, пахло свіжою випічкою з булочної.

Олег тримав Орисю за руку, і вони йшли мовчки. У цьому мовчанні було більше, ніж у сотні слів. Було щось на кшталт подиху після довгого бігу — коли просто хочеться стояти й відчувати, що поруч є хтось, із ким спокійно.

— Знаєш, — тихо сказала вона, — цей дощ мені нагадав про той день, коли ми вперше зустрілися.
— Коли ти пролила каву на мене? — усміхнувся він.
— Саме той, — засміялася вона. — Мабуть, дощі завжди приносять щось нове.
— Або когось, — додав він. — Іноді головне — не пройти повз.

Вони йшли далі. Біля кав’ярні, яку вона вела, на вітрині ще були краплі, мов маленькі кришталеві зерна. Вона на мить зупинилася, провела пальцем по склу — і подумала, як багато змінилося за цей рік.

— Часом мені здається, що ми стали іншими, — промовила вона. — Мовби після кожного дощу стаємо трохи спокійнішими.
— Може, й так, — відповів Олег. — Але головне, що ми залишаємося разом.

Коли вони дійшли до роздоріжжя, де мали розійтися кожен на свою роботу, він легенько стиснув її долоню.
— Ти сьогодні прийдеш увечері?
— Прийду.
— Я теж. І, може, без квітів, але з чимось важливішим.
— З чим саме? — усміхнулась вона.
— Побачиш, — відповів він і підморгнув.

Вона ще кілька хвилин стояла, дивлячись услід, як він відходить серед людей. Його постать розчинялася у потоці, але в душі залишалось тепло — таке ж, як після літнього дощу, коли не хочеться нічого більше, окрім тиші й спокою.

І тоді вона зрозуміла: справжнє «далі» починається саме так — без гучних обіцянок, без планів, без слів. Просто сьогодні. І разом