Глава 36

                              Вечір у кав’ярні

День видався важким. У кожного своя робота, своя втома, але сьогоднішня — особлива. Та, після якої хочеться просто бачити рідне обличчя і мовчки сісти поруч. Не говорити ні слова. Просто дихати поряд.

Кав’ярня майже спорожніла. Вулиці за вікном потемніли, лише ліхтарі кидали жовте світло на калюжі, що світилися, як дзеркала.
Орися повільно витирала столи, знімала скатертини, пересувала стільці. На маленькому столику біля вікна стояв глечик із ромашками — трохи зів’ялими, але все ще живими. Їй не хотілося їх викидати. Це були ромашки, які Олег приніс минулого тижня — просто так, після роботи.
— Ти посміхаєшся, коли бачиш ромашки, — сказав тоді.
І вона справді посміхнулася.

В кав’ярні залишався лише запах кави, карамелі й вечора. Тиша була така, що чути, як десь капає дощ. Двері тихо рипнули.
Орися не обернулася — просто відчула, що це він.

— Привіт, маленька, — пролунав тихий, теплий голос.

Вона обернулася й побачила його — зморений, але усміхнений, з мокрим від дощу волоссям і пакетом у руці.
— Привіт, — усміхнулася вона. — Ти як?
— Та нормально. День довгий, але я не міг не зайти.
Він поставив пакет на стіл. — Приніс піцу. І какао.

— Какао? — здивувалася вона. — Ти згадав?
— Авжеж. Ти казала, що воно пахне дитинством.

Орися розсміялася. Тихо, якось по-домашньому. Сіла навпроти, поки він розкладав вечерю.
— Тут тепло, — сказав він, озираючись. — І затишно. Твоя кав’ярня — як острів.
— Може, тому, що я вклала сюди серце.
— А я думав, що серце ти вже віддала комусь іншому, — підморгнув він.

Вона хитнула головою:
— Декому — віддала. Але й тут його трохи залишила.

Він мовчки усміхнувся. Вони їли піцу, пили какао й говорили про дрібниці — про нову випічку, яку Орися хоче спробувати, про собаку сусідки, який гавкає на всіх, навіть на тінь, про те, що у місті нарешті полагодили світлофор.
Такі розмови не значили нічого — і водночас значили все.

Після хвилини мовчання він нарешті промовив:
— Знаєш, хлопці сьогодні знову жартували. Кажуть, я став надто серйозним.
— І що ж ти їм відповів?
— Що, може, нарешті є причина.

— І яка ж?
— Ти.

Вона опустила очі. Відчувала, як серце прискорює ритм. У руках чашка з какао, на поверхні якого розтанула пінка — дрібна, як перший сніг.

— Я не знаю, що буде далі, — сказав він. — Але знаю, що вже не хочу жити без тебе.

Її подих трохи затремтів. Вона не очікувала цих слів — не зараз, не так. Але відчула, що в них немає пафосу. Лише правда.

— Може, я не завжди поруч, — продовжив він. — Іноді мене забагато там, де небезпечно. Але коли повертаюся сюди — до тебе — все знову стає на місце.
— Ти повертаєшся, і все навколо знову дихає, — сказала вона тихо. — Навіть кава пахне інакше.

Вони засміялися, але в тому сміхові було щось більше — полегшення, вдячність, ніжність.

Олег підвівся, підійшов до вікна. За склом — дрібний дощ, відблиски фар, мокрий асфальт. Він стояв, дивлячись на місто, а потім сказав:
— Я колись думав, що моє місце там — де боротьба, шум, рух. А тепер думаю, що воно тут. Поруч із тобою.

Орися підійшла ближче, обережно торкнулася його плеча.
— І навіть, якщо світ знову зламається — я все одно зроблю тобі какао.

Він обернувся, подивився в її очі.
— Маленька, я вже не уявляю життя без твого какао.

Їхній сміх знову заповнив кав’ярню. Дощ став сильнішим, але всередині було затишно. Світ ніби зупинився — без поспіху, без тривог.

Після вечері вони прибирали разом. Він мив чашки, вона витирала посуд.
— Гарна команда, — сказав Олег.
— І навіть не сварилися, — усміхнулася вона.
— Бо я слухаюсь тебе, як шефа.

Коли кав’ярня спорожніла остаточно, вони вийшли на вулицю.
Дощ крапав тихо, ліхтарі відкидали теплі плями світла. Він розкрив парасолю, обійняв її за плечі. Вона притислася ближче.

— Знаєш, — прошепотіла, — я завжди боялася тиші. А тепер мені в ній спокійно. Бо ти поруч.
— Тиша — це коли серце б’ється поруч із іншим, — відповів він.

Вони йшли повільно, під одним дахом парасолі. Світ навколо розчинявся в дощі.
Десь далеко гуркотів трамвай, у вікнах миготіло світло квартир.

— Якщо колись ми відкриємо кав’ярню біля моря, — сказала вона, — я поставлю такий самий глечик із ромашками.
— А я напишу на вхідних дверях: "Тут пахне любов’ю і какао".
— І печивом, — додала вона, сміючись.

Він нахилився, поцілував її у чоло.
— І тобою, маленька.

Вони стояли під дощем, у теплому світлі ліхтарів, і час ніби перестав існувати.
Місто дихало, а їхні серця билися в одному ритмі