Глава 34

                         День із друзями

Неділя видалась ясною й тихою — ні тривог, ні поспіху.
Повітря пахло свіжістю після нічного дощу, і навіть місто ніби дихало спокійніше.

Орися прокинулась першою. Вона стояла біля вікна, загорнувшись у ковдру, і дивилася, як сонце торкається даху будинку навпроти.
Олег ще спав, але усміхався у сні — так, ніби снив щось добре.

— Сонце, вставай, — сказала вона м’яко. — Ми ж сьогодні обіцяли друзям приїхати.

Він відкрив очі, потягнувся і відповів крізь сон:
— Я думав, це жарт. Вихідний же.

— Тим більше, — засміялась Орися. — Вихідний треба провести так, щоб потім було що згадати.

Вони зібрали термос із кавою, домашнє печиво, яке Орися спекла напередодні, і невеличкий прапорець — символ, який завжди брав із собою Олег, коли йшов на волонтерські зустрічі.

Друзі чекали їх у невеликому парку біля річки.
Злата принесла лимонад, Ігор — гітару, а Марко, як завжди, щось смачне з грилю.

— О, ось і наші, — вигукнула Злата, коли побачила Орисю. — Я вже думала, ви передумали!
— Ми просто не могли вирішити, хто буде варити каву, — відповів Олег, усміхаючись. — Але я виграв.

Вони розташувались на траві — під старим каштаном, де колись збирались ще до війни.
Тепер такі зустрічі здавались майже святом — рідкісним, але дуже потрібним.

Розмови текли спокійно: про роботу, про новини, про плани, яких усі давно боялись будувати.
Хтось жартував, хтось мовчки дивився на воду.

Орися сиділа поруч із Олегом. Його рука лежала на її коліні — просто, без зайвих слів.
І цього дотику було достатньо, щоб зрозуміти — все, що справді важливо, поруч.

— Знаєш, — сказала вона, коли всі сміялись із Маркових історій, — я так скучила за звичайними днями. Коли не треба нічого чекати чи боятись.
— Це й є щастя, — тихо відповів Олег. — Коли можна просто сидіти отак і слухати, як сміються друзі.

Після обіду вони влаштували невеличку прогулянку вздовж річки.
Ігор грав на гітарі стару пісню, а Злата підспівувала.
Ніхто не говорив про війну, хоча вона була присутня десь у глибині кожної думки — невидимою тінню.

Ближче до вечора небо почало фарбуватись у рожеві відтінки.
Олег узяв фотоапарат і зробив кілька кадрів: Злата, що сміється; Ігор із гітарою; Орисю, яка поправляє волосся на вітрі.

— Для мене це найкраще, що може бути, — сказав він, показуючи їй фото. — Живі обличчя, тепло, і ти поруч.

Вона усміхнулась, нахилилась до нього.
— Хочеш, щоб так було завжди?
— Хочу, — відповів він. — І зроблю все, щоб було.

Коли вже темніло, друзі поволі розходилися.
Злата обійняла Орисю, прошепотіла:
— Бережи його. Він світиться, коли дивиться на тебе.

— І ти себе, — відповіла Орися. — Бо всі ми зараз тримаємо одне одного.

Вони з Олегом залишились останні. Сиділи на лавці біля річки, слухали, як десь далеко чути потяг.
Ніч огортала місто, але не лякала — була спокійною, майже домашньою.

— Знаєш, сонце, — сказав Олег, дивлячись у небо, — я хочу, щоб ми знову зустрілись тут через рік. І щоб цей парк був повний сміху.
— Ми обов’язково повернемось, — відповіла вона. — І принесемо ще більше печива.

Він засміявся, поцілував її в чоло, і в цю мить усе навколо здавалось правильним.
Бо поки поруч друзі, поки є кава, музика, і світло в очах одне одного — життя триває