Глава 33

                            Понеділок для двох

Понеділок почався з запаху кави й теплого світла, що пробивалося крізь фіранки.
У місті ще було тихо — без сирен, без крику, без поспіху. Лише ранкове дихання осені, свіже й трохи тремке.

Орися лежала, сховавши обличчя в подушку, коли почула, як на кухні клацнула запальничка. Потім — звук чайника. Вона усміхнулася.
Олег знову прокинувся раніше.

— Ти знаєш, що сьогодні понеділок? — сказала вона, не відкриваючи очей.
— Саме тому я варю каву, — відповів він, стоячи у дверях. — Щоб цей день не зіпсував нам настрій.

Він поставив на тумбу дві чашки. Пар від кави підіймався догори, змішуючись із запахом кориці.
Орися сіла, накинувши сорочку, і подивилась на нього.
— Як ти встигаєш бути таким спокійним у цей час?
— А як інакше? — відповів він. — Якщо ми не будемо берегти спокій — хто його збереже?

Вони мовчки пили каву, слухаючи, як за вікном ворушиться місто.
Понеділок мав бути робочим, але сьогодні обоє вирішили зробити виняток.

— У нас вихідний, — сказала Орися, глянувши у вікно. — Без планів, без поспіху. Просто день, де можна бути собою.
— Тоді я офіційно оголошую понеділок святом, — посміхнувся Олег. — Днем без новин і тривог.

Вони вийшли на балкон. Сонце торкалося дахів, у повітрі пахло листям. Місто виглядало звичайним, але для них це «звичайне» було майже розкішшю.

— Пам’ятаєш, як ми знайомились? — раптом спитав він. — Ти тоді впала з велосипеда.
— Я не впала, — образилась вона, але з усмішкою. — Я просто зістрибнула.
— На асфальт.
— Ну, зістрибнула не дуже вдало.

Вони обоє засміялись. І цей сміх зняв напругу, що накопичилась за останні дні.

Олег працював волонтером. Його телефон часто дзвонив, навіть уночі. Але сьогодні він вимкнув звук і поклав телефон подалі.
— Сьогодні без черг, без зборів, без логістики, — сказав він. — Я просто хочу день із тобою.

Вони вирішили піти в місто. У кав’ярні, де працювала Орися, сьогодні було порожньо — лише кілька знайомих, запах свіжої випічки й тихий джаз.
Орися допомагала Златі за стійкою — не як працівниця, а просто так, по звичці. Вона приготувала каву для двох військових, що сиділи в кутку, й поклала до неї печиво.

— Безкоштовно, — сказала вона. — Це просто понеділок.
Один із них подивився на неї з вдячністю.
— Якби всі понеділки були такими, — сказав він, — ніхто б їх не боявся.

Олег сидів за вікном, пив каву й дивився, як вона рухається між столиками. У ньому було щось тихо-захоплене.
Він бачив, як вона вміє наповнити день змістом, навіть коли довкола нестабільність.

Після обіду вони вийшли на набережну. Листя шелестіло під ногами, десь поруч діти запускали повітряного змія.
— Як думаєш, що буде далі? — спитала вона. — Коли все це закінчиться.
— Буде життя, — сказав він просто. — І я хочу, щоб ми його побачили разом.

Вона подивилася на нього довше, ніж треба.
— Я хочу, щоб ти теж берег себе.
— Ти ж знаєш, — тихо відповів він. — У мене тепер є причина.

Вони йшли далі мовчки, тримаючись за руки. Понеділок не здавався важким, як зазвичай. Він був схожий на коротку передишку перед чимось великим, як пауза, у якій можна нарешті вдихнути на повні груди.

Коли вечір опустився на місто, вони повернулися додому. У кімнаті пахло кавою й теплом. Олег розклав карту на столі — стару, трохи пошарпану.
— Дивись, — сказав він, — ось тут я колись волонтерив уперше. А ось тут, — він ткнув пальцем, — хочу, щоб ми поїхали після всього. До моря.

— До моря? — перепитала вона. — Ти серйозно?
— Так. Без тривог, без нічних дзвінків. Просто море, кава і ми.

Вона нахилилась, поклала голову йому на плече.
— Хай так і буде, — прошепотіла. — Тільки нехай цей понеділок не закінчується.

За вікном стихав шум. Місто готувалось до ночі.
І навіть коли десь далеко загуркотіла сирена, вони не ворухнулись.
Бо знали: цей понеділок, як і їхнє крихке спокійне щастя, треба берегти