Глава 32

                              Тиха неділя

Неділя у Вовчанську почалася неспішно. Місто дихало повільно, ніби саме дозволяло собі кілька годин спокою. Над дахами будинків клубився дим від ранкової кави, десь на вулиці гавкала собака, а з відкритих вікон долинав запах свіжого хліба.

Орися стояла біля дзеркала, заплітаючи волосся в тугу косу. Сьогодні зранку їй хотілося виглядати трохи інакше — спокійніше, впевненіше. Хоча за вікном усе було тим самим: тривожні новини, знайомі вулиці, ті ж люди, які щодня намагалися тримати життя на плаву.

Вона вийшла з дому, притримуючи фартух під пахвою, і рушила до кав’ярні. Дорогою привіталася з кількома сусідами — старенька пані несла кошик яблук, діти малювали крейдою на асфальті жовто-блакитні серця.
«Навіть тут є щось живе», — подумала Орися, стискаючи в руках ключ від кав’ярні.

Коли вона відчинила двері, знайомий аромат обійняв її з порогу. Кава, тісто, трохи кориці — запахи, які стали частиною її життя. Вона увімкнула музику, почала розкладати печиво, перевіряти кавоварку. Кожен рух був знайомим до дрібниць, але сьогодні відчувався інакше — у цьому було більше тиші, ніж зазвичай.

Першими зайшли військові — троє хлопців у формі, змучені, але усміхнені. Один тримав наплічник, інший — термос.
— Доброго ранку, хлопці, — привіталася вона. — Сідайте.
— А у вас завжди так пахне смачно, що аж гріх не зайти, — відповів один з них.
Орися засміялася й налила кави.
— Для вас сьогодні безкоштовно. І ось, — подала їм тарілку з теплим печивом. — Це з корицею, я сама пекла.

— Ви серйозно? — спитав наймолодший, трохи розгублено.
— Серйозно. Ви теж для нас не просто люди, — сказала вона, відводячи погляд, щоб не показати, як у неї тремтять пальці.

Коли вони пішли, залишивши кілька дрібних монет і «Дякуємо», Орися сіла за прилавок. Їй стало дивно тепло. Вона не робила нічого надзвичайного — просто пригостила кавою. Але іноді навіть така дрібниця здавалася способом дихати разом з тими, хто тримає небо.

Тим часом, за кілька кварталів звідти, Олег із самого ранку був на складі. Разом з побратимами — Андрієм, Тарасом і Глібом — вони розвантажували коробки з гуманітаркою. Сортували крупи, пакували аптечки, перевіряли медикаменти.
— Обережно з тими коробками, — буркнув Тарас, — минулого разу Гліб ледве не засипав себе консервами.
— Зате тепер має навички виживання, — віджартувався Олег, витираючи лоба.

Робота йшла швидко, хоча руки вже боліли. Олег не скаржився — звик. Він колись воював, потім повернувся, і тепер допомагав тут, у тилу.
Його нова нога звикла до руху, але іноді, особливо після довгого дня, боліла. Проте він не звертав уваги. «Не маю права зупинятись», — думав він, піднімаючи чергову коробку.

Опівдні він вирішив зробити перерву. Вийшов на двір, витягнув із кишені телефон — коротке повідомлення від Орисі:
«Кава чекає, якщо будеш поруч.»
Він усміхнувся.
«Буду. Тільки закінчу тут, сонце.»

До вечора він таки зайшов до кав’ярні. Утомлений, але спокійний. Орисі саме прибирала стіл після відвідувачів.
— Привіт, волонтере, — сказала вона, витираючи руки рушником. — Знову без обіду?
— Я ж казав, що кава — найкращий обід, — відповів він. — Особливо, якщо її робиш ти.

Вона поставила перед ним чашку й тарілку з печивом.
— Це теж безкоштовно, — усміхнулася вона.
— А я вже думав, що це лише для військових, — піддражнив він.
— Ти ж теж для них, — м’яко відповіла вона.

Вони сиділи біля вікна. За склом Вовчанськ жив своїм вечірнім життям — хтось ішов з ринку, хтось ніс пакунки, десь грали діти.
— Знаєш, — промовив Олег, — іноді мені здається, що ці прості дні — найцінніше, що ми маємо.
— Так і є, — тихо сказала вона. — Бо саме з них починається мир.

Вони пили каву повільно, ніби не хотіли, щоб цей день закінчувався. За вікном сутеніло, і вогні міста спалахували один за одним.
Усе навколо залишалося звичайним — і в цьому було щось святе.