Глава 31

                 Трохи світла серед тривог

День у Вовчанську видався неспокійним — не через обстріли, а через дивне відчуття напруження, що витає у повітрі. Сирени цього разу мовчали, та місто жило насторожено, наче чекало на щось. Люди ходили швидше, розмовляли тихше, навіть вітер ніби обережно торкався вулиць, не наважуючись порушити крихку тишу.

Орися прийшла до кав’ярні трохи раніше, ніж зазвичай. Вона любила ці хвилини перед відкриттям — коли місто ще не прокинулося остаточно, а в кавомашині вже заливається перша вода, пахне свіжозмелена кава, і за вікном — ще туман. Її колега Злата з’явилася за кілька хвилин, весела, як завжди.

— Привіт, сонце, — усміхнулася вона, повторюючи улюблене слово Олега. — Сьогодні обіцяють теплий день, може, хоч без сирен буде.
— Було б добре, — відповіла Орисі, розставляючи печиво на прилавку. — Хочеться, щоб люди просто могли спокійно посидіти, випити кави, поговорити…

Вони відкрили кав’ярню о дев’ятій. І рівно о тій самій хвилині місто завмерло.
Люди, що стояли на вулиці, зупинилися. Усі — від стареньких до молодих — вийшли з магазинів, притихли.
Мовчання опустилося над Вовчанськом, як молитва.

Орися теж завмерла, поклавши руку на серце. Хвилина мовчання — пам’ять про тих, кого вже не повернути. Вона знала: для Олега ці хвилини особливо болючі. Для всіх, хто повернувся. І для тих, хто не повернеться ніколи.

Коли хвилина минула, життя потроху знову почало рухатись. Хтось перехрестився, хтось витер сльозу, а хтось просто мовчки пішов далі.
Орися вдихнула глибше й повернулася за стійку. Вона приготувала кілька кав — звичні замовлення, знайомі обличчя. Але коли до кав’ярні зайшли двоє військових, вона одразу випросталась.

— Доброго дня, — сказав один із них, усміхаючись, хоч у погляді втома. — Нам дві чорні, без цукру.
— А ще печиво, — додав другий. — Виглядає так, ніби пахне домом.
— Печиво сьогодні безкоштовне, — сказала Орисі, і її голос був м’який, але впевнений. — Для вас. Просто… дякую.

Вони подивилися на неї, не сказавши ні слова, лише трохи ніяково посміхнулися.
— Дякую вам, — тихо мовив один, і цього було досить.

Злата поставила їм чашки, а Орисі тим часом непомітно поклала ще кілька теплих пряників у паперовий пакет.
— Візьміть із собою. Кав’ярня без вас не була б потрібна, — промовила вона і відчула, як у грудях стискається щось тепле й болюче водночас.

Весь день минув у дрібницях — звичайних, мирних, але таких важливих. Хтось прийшов на капучино, хтось за розмовою. І кожен, хто переступав поріг, наче залишав на долонях трішки тепла, що розтоплювало сірість навколо.

А ввечері, коли небо почало червоніти і тіні довшати, двері кав’ярні знову відчинилися.
— Сонце, ти ще не додому? — Олег стояв у проході, трохи втомлений, але з усмішкою.
— Зараз закрию, — відповіла вона, знімаючи фартух. — Як день?
— Багато клопотів, але потрібних. Завезли медикаменти в лікарню, допомогли старим сусідам з генератором. Андрій жартував, що скоро відкриємо свій волонтерський офіс.

Вона підійшла ближче, погладила його рукою по щоці.
— Головне, щоб ти не забував відпочивати.
— А з ким, як не з тобою? — відповів він тихо.

Они вийшли з кав’ярні, замкнувши двері. Над містом лунали далекі звуки сирени — не тривоги, а попередження. Люди не розбігалися, лише зиркали в небо, звиклі до цих звуків, як до частини життя.

Олег узяв Орисю за руку.
— Підемо додому, Сонце. Сьогодні місто вистояло ще один день. І це вже перемога.

Вони йшли повільно, крізь сутінки, серед людей, які навчилися цінувати просте — чашку кави, усмішку, хвилину тиші.
І кожен їхній день тепер був не просто звичайним. Він був доказом — що навіть у війні можна лишатися людьми