Глава 30

                              Суботній день 

Суботній ранок у Вовчанську почався тихо, але з особливою напругою, яку завжди несуть вихідні у місті, де біль і втрати поруч із повсякденням. Орисю розбудив запах свіжозвареної кави. Вона повільно розплющила очі й усміхнулася, коли побачила Олега, який стояв біля кухні, тримаючи дві гарячі чашки.

— Сонце, прокидайся, — озвався він лагідно. — Сьогодні у нас вихідний, а я вже приготував каву.

Орися підвелася, розтягнула плечі й підійшла до кухні. На столі стояли ароматні круасани, тарілка печива й дві чашки паруючої кави. День обіцяв бути спокійним, але водночас повним тихої радості.

— А що плануємо на сьогодні? — запитала вона, розмішуючи піну.
— Прогулянка містом, а потім можемо піти до кав’ярні. Там, пам’ятаєш, завжди стоїть черга військових? — усміхнувся Олег.

Вони обрали легкий одяг і рушили на прогулянку. Сонце лише піднімалося, кидаючи тепле світло на старі будинки, які, здавалося, пам’ятали ще довгі історії війни та втрат. Вулиці Вовчанська повільно оживали: люди поспішали по своїх справах, продавці відкривали кіоски, а діти сміялися десь на подвір’ях.

Приходячи до кав’ярні, Орисю зустріла її колега Злата. Вона вже розставляла чашки на полицях, підмітала підлогу й посміхалася:

— Тобі пощастило — сьогодні не так багато замовлень.

Орися тільки посміхнулася у відповідь, бо її думки були зайняті тими, хто прийде сюди пізніше — військовими, що часто заходили по каву після чергувань. Вона розклала тарілку з домашнім печивом і готувалася пригощати їх безкоштовно.

Перші відвідувачі були вже знайомі обличчя: двоє військових зайшли з ранкового патрулювання.
— Доброго ранку! — привіталася Орисія, простягаючи печиво. — Сьогодні пригощаємо.

Вони подивилися на неї спершу здивовано, але потім тихо посміхнулися.
— Дякуємо, — промовив один із них. — Це дуже приємно.

Орисія відчула тепло у грудях. Кожен дрібний жест — печиво, усмішка, слово подяки — ставав маленьким мостом між війною і мирним життям, яке вони всі так прагнули відчути.

Злата кинула Орисі погляд:
— Ти знову все печиво роздаєш?
— Для них завжди вистачить, — відповіла вона лагідно.

У кав’ярні запах кави змішувався із ароматом свіжої випічки, а за вікном чути було лише шум ранкового міста. І хоча день був звичайним для більшості людей, тут, у цих маленьких деталях, відчувалася важливість життя: тепло чашки, добрі слова, спокійний погляд.

Тим часом Олег, на своєму вихідному, зустрівся з побратимами Андрієм, Тарасом і Глібом. Вони спершу перевірили запаси для волонтерських доставок, а потім вирішили прогулятися центром Вовчанська. Хоч день був вихідним, вони залишалися на сторожі — не лише для себе, а й для тих, кому допомога була потрібна.

Олег думав про Орисю: як вона стоїть у кав’ярні, пригощає військових печивом, розмовляє з ними тихо, але так тепло, що серце кожного з них трішки розкривається.

Після кількох годин роботи кав’ярня заповнилася людьми. Орисія подавала замовлення, роздавала печиво військовим, сміялася з дітьми, які забігали за шоколадним круасаном. Кожен маленький момент відчувався як велике щастя — можливість бути корисною, робити день трішки кращим, навіть у буденності.

Увечері, коли місто почало занурюватися у золотаве світло західного сонця, Орися і Злата прибирали кав’ярню. Вони посміхалися одна одній, знаючи, що сьогоднішній день був особливим — бо іноді звичайна робота, сповнена дрібних радощів, стає тим самим містком між минулим болем і майбутнім, яке ще можна зробити теплим.

А десь у серці Олега, який сьогодні пройшов кілька кілометрів містом із друзями, залишався образ Орисі: її руки, що подавали печиво, її усмішка, її спокій. Він розумів, що навіть коли день звичайний, вони разом створюють моменти, які варто пам’ятати назавжди