Глава 28

Ранок у Вовчанську видався спокійним, хоч десь на обрії глухо гули далекі вибухи — ніби саме повітря пам’ятало, що тиша тут завжди тимчасова. Сонце повільно пробивалося крізь фіранки, золотячи кімнату м’яким світлом. Орися прокинулась, ще не відкриваючи очей, прислухалася — у квартирі було тихо, тільки з кухні чувся знайомий стукіт посуду.

Вона посміхнулася: Олег уже встав.

Він рухався впевнено, але тихо, намагаючись не розбудити її. У нього сьогодні був робочий день — чергування на складі разом із побратимами, перевірка списків і нової гуманітарної допомоги.

— Ти не спиш? — почула вона його голос, коли вийшла з кімнати, закутавшись у ковдру.
— Уже ні, — посміхнулася. — Запах кави зрадив тебе.

Олег поставив перед нею чашку.
— Сонце, сьогодні не працюєш, тож можеш відпочити.
— А ти знову туди? — вона кивнула на його рюкзак біля дверей.
— Так, нове відправлення. Потрібно перевірити речі перед виїздом.

Він стояв біля вікна, вдягав куртку. Металевий протез блиснув у світлі, коли він нагнувся зав’язати шнурки. Орися підійшла ближче, поправила комір і тихо сказала:
— Бережи себе, добре?
— Завжди, — відповів він, усміхаючись. — І повертайся швидше до свого відпочинку.

Вона проводжала його поглядом, поки двері не зачинилися. Тиша знову заповнила простір.

---

День ішов спокійно, повільно, мов саме місто вирішило відпочити. Орися зробила собі ще одну каву, поставила квіти у вазу, прибрала трохи в кімнаті. Потім узяла книжку, яку давно відклала, і влаштувалася біля вікна, слухаючи, як хтось унизу вигулює собаку, як проїжджає машина, як життя навколо продовжується, попри все.

Іноді тиша буває гучнішою за будь-які слова. Вона відчувала її кожною клітиною.

Після обіду до неї зайшла Злата — весела, як завжди, з коробкою круасанів у руках.
— Привіт! Я бачила, сьогодні ти не в кафе — гріх не скористатися цим, — засміялася подруга.
— Заходь, я якраз збиралася щось приготувати, — відповіла Орися, запрошуючи її на кухню.

Вони сиділи, пили чай, говорили про дрібниці — про нові обличчя серед відвідувачів, про те, як Злата випадково зіпсувала замовлення й потім півдня вибачалася перед клієнтом.
— А Олег як? — спитала вона між ковтками чаю.
— Працює. Каже, що не може сидіти без діла. Навіть у вихідні.
— Він сильний, — задумливо промовила Злата. — Але йому теж потрібен відпочинок.

Орися кивнула. Вона знала: у ньому все ще живе фронт — спогади, обіцянки, тіні тих, хто не повернувся. І, можливо, саме волонтерство стало для нього способом не втрачати сенс.

Після того, як Злата пішла, Орися вийшла на балкон. Небо було чисте, але надалі, на заході, вже тягнулися темні хмари. Вона вдихнула прохолодне повітря і подумала, як швидко змінилося життя — колись звичайні дні здавалися буденністю, а тепер кожен спокійний ранок був подарунком.

---

Ближче до вечора пролунав короткий сигнал сирени. Вона не злякалася — просто зупинилася, послухала, як люди на вулиці завмерли. Потім, коли звук стих, світ знову ожив.

Вона поставила вечерю грітися — борщ, який приготувала вранці, і пиріжки, що залишилися від Злати.

Десь о сьомій двері тихо відчинилися.
— Сонце, я вдома, — почувся голос Олега.

Він увійшов, трохи втомлений, але усміхнений. Куртка пахла пилом і вулицею. У руках — пакет із яблуками.
— Дивися, що дістав у бабусі з базару. Сказала, щоб "для гарної дівчини, що чекає свого воїна".

Орися засміялася, підійшла ближче й обійняла його.
— Ну то, мабуть, про мене.

Вони сіли вечеряти, говорили про день — хто що зробив, кого зустрів, кого знову бачив серед волонтерів. Олег розповідав, як до складу привезли коробки з дитячими малюнками, і як один з побратимів ледь не розплакався, читаючи напис «Дякуємо, що ви нас захищаєте».

Пізніше вони сиділи разом на балконі. Внизу миготіли вогні міста, а десь у далині знову було чути глухий гуркіт.
— Я хочу, щоб колись ми просто могли не рахувати сирени, — тихо сказала Орися.
— І ми зможемо, — відповів Олег, тримаючи її руку. — Просто треба дочекатися того дня.

Вона притулилася до нього, а він поцілував її у волосся.
Тиша навколо здавалась глибшою, ніж будь-які слова. І навіть якщо завтра знову буде шумно, сьогодні — їхній день. Тихий, простий, справжній