Глава 27

           День, коли місто дихало повільно

Ранок у Вовчанську почався з м’якого світла, яке просочувалося крізь фіранки. Повітря було прохолодне, трохи туманне, і Олег прокинувся від знайомого шелесту листя за вікном. На годиннику сьома — саме час піднятися, зробити каву, перевірити розклад доставки і списки з побратимами.

Його кімната пахла деревом і димом — старий будинок зберігав у собі тепло навіть після холодних ночей. Олег встав, поправив протез, який стояв біля ліжка, і машинально пройшовся кімнатою, перевіряючи рівновагу. Рухи вже давно не вимагали зусиль, але кожного разу, коли він ставив ногу на землю, відчував вагу — не металу, а минулого.

На кухні він зварив каву, наливаючи її в дві чашки. Звичка — друга була для Орисі. Вона вже збиралася на роботу. Стояла біля дзеркала, заплітала волосся і примружено посміхалася, коли побачила, як він стоїть у дверях.

— Рано встав, — сказала вона.
— А ти пізно лягаєш, — відповів він, ставлячи перед нею чашку. — Сонце, може, сьогодні не працюй?
— Я б із радістю, — усміхнулася Орися, — але хтось має варити найкращу каву у Вовчанську.

Вони поснідали швидко — сирники, варення, тиша. І лише коли вона виходила, Олег торкнувся її плеча.
— Бережи себе, — тихо сказав.
— Ти теж, — відповіла вона, й на мить затримала його погляд.

---

Коли Орисі дійшла до кав’ярні, місто вже прокинулося остаточно. На зупинці стояли люди з пакетами, біля базару шуміли продавці, десь у дворі дитина ганяла м’яча.
— Привіт, Орисю! — вигукнула Злата, її колега, уже біля дверей. — Я думала, ти сьогодні запізнишся.
— Та ні, — зітхнула Орися, вдягнувши фартух. — Просто зранку якось важко збиратися.

— Може, втома? — запитала Злата, перемішуючи цукор у чашці.
— Може, просто осінь, — відповіла Орисі, наливаючи каву клієнту.

День ішов рівно, знайомо. Постійні відвідувачі, запах випічки, тихі розмови. Але близько полудня сирена розрізала повітря — коротко, різко.
Клієнти притихли. Хтось опустив голову, хтось машинально взяв телефон.

— Все добре, — сказала Орисі, продовжуючи працювати. — Ми вже вміємо не боятися.

Сирена стихла. Люди повернулися до розмов. Але в очах Орисі лишився тіньовий відблиск страху — не за себе, а за нього.

---

Тим часом Олег був на складі. Разом із побратимами — Андрієм, Тарасом і Глібом — вони вантажили коробки з медикаментами. Повітря пахло пилом і дизелем, руки були втомлені, але робота давала відчуття сенсу.
— Давай, Олеже, ти головний по важкому, — жартував Тарас, простягаючи ящик.
— Я головний по впертому, — відказав він, посміхаючись.

— Пам’ятаєш, як ми на позиції мріяли про вихідні? — згадав Гліб, витираючи піт.
— Тепер і мріємо, і працюємо водночас, — відповів Олег. — І, знаєш, добре, що є для кого.

Його телефон коротко засвітився — повідомлення від Орисі: «Все добре. Сирена минула. Бережи себе».
Олег не міг не усміхнутися. Вона знала, коли саме написати — ні раніше, ні пізніше.

---

Коли вечір опустився на Вовчанськ, небо загорілося рожево-золотими відтінками. Люди поспішали додому, вулиці поволі спорожніли. Олег ішов до кафе, у руках — квіти. Простий букет айстр, її улюблених.

Він побачив Орисю ще здалеку — вона виходила, закриваючи двері, і притискала до грудей фартух. Волосся вибилося з коси, на обличчі — втома, але очі світилися.
— Привіт, сонце, — промовив він, коли підійшов. — День був важкий?
— Як завжди. Але тепер легше, — сказала вона, дивлячись на квіти. — Для мене?
— А для кого ж іще?

Вона прийняла букет, вдихнула запах. У той момент усе навколо зникло — залишилися тільки вони, м’який вечір і відчуття, що навіть серед війни може бути спокій.

Вони повільно йшли вулицею, розмовляючи про дрібниці — про новий десерт, який Орися хоче приготувати, про нові ящики з теплими речами, які Олег планує передати завтра.

— Іноді я думаю, що ми всі втомилися, — сказала вона. — Але коли бачу, як ти не здаєшся, мені легше.
— Бо ти в мене є, — відповів він просто. — Без тебе все би давно розсипалося.

Вони дійшли до будинку, і Олег обережно обійняв її.
— Знаєш, — прошепотів він, — коли все це закінчиться, я хочу, щоб ми просто сиділи на лавці, пили каву і мовчали. Без сирен. Без страху.
— І щоб поряд росли айстри, — додала вона, усміхаючись крізь сльози.

Ніч у Вовчанську була тиха. І в тій тиші вони обоє знали — це не просто день, це маленьке диво серед темряви, яку вони навчилися долати разом